Купчик Володимир - Статті - Літературно-публіцистична спадщина Лонгина Цегельського як історичне джерело

Літературно-публіцистична спадщина
Лонгина Цегельського
як історичне джерело

Володимир КУПЧИК (2001p.)


ВСТУП

РОЗДІЛ 1. ЖИТТЄВИЙ ТА ПОЛІТИЧНИЙ ШЛЯХ ЛОНГИНА ЦЕГЕЛЬСЬКОГО

РОЗДІЛ 2. ТВОРЧІСТЬ ЛОНГИНА ЦЕГЕЛЬСЬКОГО ЯК ІСТОРИЧНЕ ДЖЕРЕЛО

       2.1. МЕМУАРИ ЛОНГИНА ЦЕГЕЛЬСЬКОГО ТА ЇХНЯ ІСТОРИЧНА ЦІННІСТЬ

       2.2. ПУБЛІЦИСТИЧНА СПАДЩИНА ЛОНГИНА ЦЕГЕЛЬСЬКОГО

ВИСНОВКИ

СПИСОК ДЖЕРЕЛ ТА ЛІТЕРАТУРИ

МАТЕРІАЛИ ДО БІБЛІОГРАФІЇ ЛОНГИНА ЦЕГЕЛЬСЬКОГО


Вступ

Важливим фактором всебічного і максимально об’єктивного вивчення історії є дослідження ролі особистостей, які брали активну участь в історичних подіях, з’ясування їх вчинків, розуміння логіки дій, поглядів і психології.

Одним із провідних громадсько-політичних діячів початку ХХ століття в Галичині, учасником західноукраїнських державотворчих процесів був доктор Лонгин Цегельський. Відомий як активіст студентського руху, далі - діяч національно-демократичної партії, він став одним із перших українських дипломатів, обіймав посаду міністра закордонних справ Західно-Української Народної Республіки. Вагомою є участь Лонгина Цегельського в організації Листопадового Чину, в утворенні і налагодженні діяльності апарату уряду ЗУНР, в переговорах з іноземними представниками, у втіленні в життя ідеї об’єднання двох українських республік. Зокрема, саме йому випала честь урочисто прочитати текст Акту Злуки 22 січня 1919 року на Софійському майдані в Києві.

Метою цієї праці є спроба зібрати, систематизувати і проаналізувати літературно-публіцистичну спадщину Лонгина Цегельського з точки зору цінності її для історичного дослідження.

Його творчу спадщину умовно можна поділити на публіцистичну, яка характерна для раннього періоду діяльності, - до подій 1918 року, і на мемуарну, - періоду діяльності на еміграції. Хоча, звичайно, цей поділ дуже умовний.

Дослідження теми ускладнюється розпорошеністю і незбереженістю спадщини Лонгина Цегельського. Радянська історіографія практично не залишила згадок про його діяльність. У діаспорі ім’я Цегельського більш відоме, про нього подано енциклопедичні статті в Енциклопедії українознавства: Словникова частина / За ред. проф. В.Кубійовича. – Париж – Нью Йорк, 1984. – Т.10. – с.3647. та в Encyclopedia of Ukraine / Editer by Danylo Husar Struk. – Toronto – Buffalo – London, 1993. – V.5. – p.2998..

Поставлена мета вимагає насамперед ознайомитись глибше з особою Лонгина Цегельського, його життям, вияснити детально події, про які він пише у своїх спогадах, ознайомитись із спогадами інших учасників тодішніх подій. Все це допоможе точніше визначити ступінь об’єктивності спогадів автора та їхню історичну цінність.

Спогади, окрім того, що додають штрихи до вивчення історії, є висвітленням поглядів і думок автора, що дає змогу зрозуміти його вчинки, вникнути в його бачення подій. Д-р Л.Цегельський був членом української парламентської репрезентації з часів Австро-Угорщини, членом Української Головної Ради і Першої Української Конституанти в Західній Україні, міністром західно-українського уряду і офіційним зв’язковим послом між Львовом і Києвом у згаданих часах; і він - чи не єдиний у цих номінаціях, який залишив після себе докладні спогади.

Спогади д-ра Лонгина Цегельського, більшість з яких були опубліковані окремою книжкою під назвою «Від леґенд до правди» (видана в 1960 році у видавництві «Булава», Нью Йорк - Філадельфія), написані в легкодоступному стилі, інформаційна важливість цих спогадів зумовлюється перебуванням автора в центрі подій. Поряд із описуваними подіями знаходимо там сміливі думки, які викликають інтерес з історико-політичної точки зору. Авторові властиві чіткі, змістовні і лаконічні формулювання, коректна критика окремих подій, діячів, яка викладена в культурному стилі, що не принижує і не ображає критикованих людей.

Дослідження спогадів Л.Цегельського є корисним, важливим і цікавим ще й тому, що вони є маловідомі в Україні, а в них автор висвітлює такі події і висловлює такі міркування, які якраз викликали і викликають велике зацікавлення та породжують гострі дискусії і суперечки.

На превеликий жаль, архів Лонгина Цегельського втрачено. Відомо лише, що на другий день після його смерті, у відсутність на той час родини померлого, усі папери з його помешкання забрали невідомі люди. Подальша доля архіву невідома.

У той час, як спогади Л.Цегельського викликали дискусію і численні публікації, чим набули певного розголосу, то його публіцистичну спадщину ніхто, фактично, не досліджував, і вона у своїй більшості є невідомою. Даним дослідженням планується закласти основу під подальше ґрунтовне вивчення спадщини Лонгина Цегельського.


Розділ І. Життєвий та політичний шлях
Лонгина Цегельського

Лонгин Цегельський народився 29 серпня 1875 року в містечку Камінка Струмилова (тепер Кам’янка-Бузька), недалеко від Львова. Був нащадком давніх священичих родів Цегельських і Дзеровичів, відомих своїм патріотизмом і жертовністю для українського народу і Української Церкви. Батьком Лонгина був знаний священик, просвітитель і громадсько-політичний діяч о.Михайло Цегельський (1848 – 1944). Після висвячення митрополитом Йосифом Сембратовичем, о.М.Цегельський був скерований на парохію в Камінку-Струмилову. З того часу і протягом майже 70 років життя М.Цегельського було нерозривно пов'язане з цим містом. Перші два роки він був помічником старенького пароха у Кам'янці о.Ігнатія Моравецького, а після його смерті став кам'янко-струмиловецьким парохом, маючи у своєму підпорядкуванні дві церкви - св. Миколая та Різдва Пресвятої Богородиці (Лехнюк О. Воістину подвижник // Вірую №9. квітень 1994.). На місці старої, дерев’яної, розібраної в 1862 р. церкви, о.М.Цегельський споруджує нову церкву, будівництво якої завершено в 1882 році. Отець М.Цегельський ще студентом був учасником установчих зборів Товариства «Просвіта» 8 грудня 1868 р., а в 1892 р. виступив ініціатором створення філії цього Товариства у Кам'янці-Струмиловій (о.Цегельський Михайло – подвижник просвітницького руху на Камянеччині // Пашук В. “Просвіта” на Камянеччині, Львів, 1999. С.35-36.). Уже на перших зборах цієї філії у липні 1892 р. його обрали головою. Саме він виступив з ініціативою побудувати пам'ятник на могилі Маркіяна Шашкевича в с.Підлиссі. Роком пізніше о.Цегельський був серед ініціаторів перенесення тлінних останків М. Шашкевича з с.Новосілок на Личаківський цвинтар у Львові (Кравець Я. І відчиняться двері храму… // Шлях перемоги №18-19. 30 квітня 1994.). Головою філії «Просвіти» він, практично, незмінно залишався до 1927 р., коли, у віці майже 80 років, передав цю громадську посаду адвокатові Р.Петрушевичу. Під час святкування у 1928 р. 60-х роковин «Просвіти» він відправив у Львові урочисту Службу Божу, приймав численні вітання як один з небагатьох живих на той час учасників установчих зборів Товариства (Цегельський Михайло // Календар тов. “Просвіта” 1937, - Львів, 1936, С.96-97.). Крім «Просвіти», о.Цегельський був членом-засновником ще багатьох українських товариств та організацій. Перемігши на виборах до Галицького сейму, о.М.Цегельський віддав мандат своєму заступникові у виборчій кампанії В.Сінгалевичу, вважаючи, що як парох він зможе зробити для Кам'янки-Струмилової більше, як сеймовий посол. До результатів його діяльності, які й сьогодні можуть бачити мешканці міста, крім нової церкви, слід зарахувати Народний дім та читальню товариства «Просвіта» (Громик В. А тут 70 літ служили Богові їх дід і прадід… // За вільну Україну №74. 21 квітня 1994.). Під час Першої світової війни російська окупаційна влада вивезла о.М.Цегельського до Києва. Тоді ж о.Цегельський отримав від Митрополита Андрея Шептицького, який у той час теж перебував на засланні, повноваження перебрати опіку над усіма т. зв. станицями духовної обслуги для греко-католиків на Східній Україні і отримав титул Генерального Вікарія України. У Києві о. М. Цегельський збудував греко-католицьку церкву Христа-Спаса (яка була зруйнована у 30-х роках). Тільки у 1917 р., в часи Центральної Ради, о.Михайло Цегельський зміг повернутися на свою парохію до Кам'янки.

У 1918 р. він двічі їздив до Києва як Генеральний Вікарій України. Був послом до парламенту ЗУНР і головою Повітової Української Національної Ради (Цегельський Ю. Заґа роду Цегельських і розповідь про Камінку Струмилову. – США. – “Смолоскип”, 1992. – С.141.). Після падіння ЗУНР був заарештований польською владою. За свою подвижницьку діяльність на користь Української Церкви отцю Михайлу Цегельському було присвоєно титул дійсного папського шамбеляна і графа Римського. Помер о.М.Цегельський 5-го квітня 1944 р. і похований у Кам’янці Бузькій.

Говорячи про походження Лонгина Цегельського, варто додати, що його батько о.Михайло Цегельський походив із відомого священичого роду, з якого вийшло дванадцять священиків. З цього роду теж вийшли: відома вчителька і письменниця Олена Цегельська, педагог-фізик і член НТШ Роман Цегельський, добре знана українській громадськості Європи та Америки співачка Вероніка Цегельська. Донька о.Михайла Євгенія стала дружиною видатного історика Мирона Кордуби, а друга донька – Іванна – дружиною активного душпастиря і просвітителя о.декана Володимира Лиска.

Та найбільш відомим представником роду Цегельських став найстарший син о.Михайла – Лонгин Цегельський. Родинне середовище вкоренило почуття високого патріотизму і дієвої позиції цьому юнакові, який став визначним громадсько-політичним діячем, адвокатом, публіцистом, дипломатом і державотворцем.

Початкову освіту Лонгин Цегельський здобув у Камінці. З 1886 року він навчається у Першій державній академічній гімназії у Львові, після закінчення якої поступає на юридичний факультет Львівського університету імені Франца Йосифа. У 1898 році його скерували до Відня на правничо-адміністративну практику при міністерстві закордонних справ, звідки незабаром його делегували на рік до австрійського посольства у Стокгольмі. Після повернення до Львова Лонгин Цегельський захистив докторат у галузі міжнародного права (Центральний державний історичний архів України у Львові. – Ф.328. – Оп.1. – Спр.104. – Арк.53.).

Організаторські здібності, ґрунтовні знання та почуття дієвого патріотизму висували Л.Цегельського в середовище найбільш активних студентських діячів, і він завжди намагався брати активну участь у багатьох тодішніх акціях. Так він був делегований, в складі австрійської делегації, на студентський конгрес в Англії, де виступив з промовою, в якій рішуче протестував проти виголошеного перед тим реферату про перебудову Європи, в якому йшлося про те, що Галичина по річку Сян повинна належати Росії. Під час свого запального виступу Л.Цегельський, очевидно, образив російського царя, за що був вигнаний з Конгресу і з самої Англії, а в місті Пассау на німецько-австрійському кордоні його заарештували австрійці за “образу маєстату іншого монарха”. Лише завдяки старанням ректора і сенату Львівського університету, а також намісника Галичини графа Міхала Бобржинського Лонгин Цегельський був звільнений з-під арешту і уникнув будь-якої відповідальності.

Прагнучи поширювати національні ідеї, Л.Цегельський включається в процес творення студентських товариств. Він був членом нелегального Проводу української організації “Молода Україна”. Саме він, значною мірою, причинився до того, що відбулася злука таких студентських товариств як “Ватра” й “Академічне Братство” в єдину студентську організацію, що прийняла назву “Академічна Громада” та відіграла велику роль у житті українських студентів (Волинець С. Передвісники і творці листопадового зриву. Західньо-українські громадські і політичні діячі, Вінніпег, 1965. - С.138.).

Лонгин Цегельський був редактором (1900 – 1902 рр) студентського журналу «Молода Україна» та автором ряду статей у ньому (Качкан В. Хай святиться ім’я твоє. Історія української літератури і культури в персоналіях (ХІХ – перша половина ХХ ст.), Івано-Франківськ, 2000. – С.93.). Хоч “Академічна громада” не мала якоїсь чітко вираженої політичної позиції, оскільки до неї входили і прихильники народовського руху, і прихильники соціалістичних та радикальних ідей, але їх об’єднувала спільна ідея державності і соборності України, кінцевою метою якої мала стати Українська самостійна держава. Головою “Академічної громади” був Степан Баран, до гурту його найближчих товаришів належали Лонгин Цегельський, Володимир Старосольський, Василь Панейко (Рудницька М. Статті. Листи. Документи. Львів, 1998. – С.339.). Для ілюстрації діяльності цього Товариства можна згадати святковий концерт з нагоди ювілею І.Франка, про який згадує Станіслав Людкевич: “…святочний концерт у концертовій залі на вул.Бернштейна 30 жовтня 1898 року. Концерт устроювала студентська молодь, до якої і я тоді зараховувся. Тодішні сеньйори “Академічної громади” Володимир Гнатюк, д-р Гриць Гарматій, д-р Л.Цегельський, Ю.Дроздовський і інші збирали нас часто на засідання у справі ювілейного свята й створили ювілейний комітет, в якому я став референтом музичної частини концерту.” (Людкевич С. Перший франківський концерт // Спогади про Івана Франка. Львів, 1997. – С.324.)

На загальних зборах товариства, де обговорювалися проблеми видання і розпродажу збірки І.Франка “Мій Ізмарагд” (її товариство видало на власний кошт), Л.Цегельський вступив в дискусію з М.Крушельницьким, В.Гнатюком, Ф.Примаком. Він обстоював позицію про потребу відпродати весь наклад НТШ, з огляду на малий розпродаж збірки (Трегуб М. До історії видання збірки І.Франка “Мій Ізмарагд” // Іван Франко – письменник, мислитель, громадянин: Матеріали Міжнародної наукової конференції, Львів, 25-27 вересня 1996 р., Львів, 1998. – С.615.).

У липні 1899 року Лонгин Цегельський виступив організатором з’їзду українських студентів, на якому виголосив політичний реферат. На підставі його доповіді було “…схвалено дві найважливіші постанови: щодо вимоги до австрійського уряду заснування українського університету у Львові” і документ щодо “змагання до створення української суверенної соборної держави.” (Баран С. З моїх спогадів про Івана Франка // Спогади про Івана Франка. Львів, 1997. – С.445.)

На студентському вічі у Львові 14 липня 1900 року Л.Цегельський виступив з доповіддю, в якій основною метою українців оголосив незалежність українського народу і закликав до соборного єднання галицьких і російських українців (Гунчак Т. Україна перша половина ХХ століття. – Київ, 1993. – С.55.). Це був один із перших привселюдних закликів, спрямованих на популяризацію ідеї української державності, на здобуття політичної і духовної незалежності. У цьому важлива заслуга Лонгина Цегельського

Із цього часу розпочинається публіцистична кампанія поширення цієї ідеї. Саме з цією метою Л.Цегельський опубліковує низку праць, серед яких найбільш відома – “Русь–Україна і Московщина”, яка здобула велику популярність у Галичині. Але про це у наступному розділі.

Лонгин Цегельський підтримував тісний зв’язок із М.Міхновським, публікував у Львові праці останнього (Дроздовська О. Цегельський Лонгин Цегельський // Українська журналістика в іменах: Матеріали до енциклопедичного словника / За ред. М.М.Романюка. – Львів, 1997. – Вип.IV. – С.267.). “У 1902 році Льонгин Цегельський належав до перших організаторів рільничих страйків в Галичині та мав кілька процесів за аґітацію між народом.” (Волинець С. Передвісники і творці листопадового зриву. Західньо-українські громадські і політичні діячі. Вінніпег, 1965. - С.138.)

Після закінчення університету та захисту докторату Лонгин Цегельський деякий час займається адвокатською діяльністю, та згодом покидає її і цілком присвячує себе журналістській і громадсько-політичній діяльності. 4 березня 1905 р. Л.Цегельський одружився з Ольгою Дуткевич, відомою в той час піаністкою.

Будучи членом національно-демократичної партії, бере активну участь у її роботі. Зокрема, на Народному З’їзді делегатів цієї партії, який відбувався 25-26 грудня 1906 року, Л.Цегельський “виступає про справу виборчого фонду і справу аграрну”. (Левицький К. Історія політичної думки галицьких українців 1848-1914, на підставі споминів. Львів, 1926-1927. – С.429-430.)

Лонгин Цегельський мав неабиякий журналістський хист, і часто дописував до газет і журналів. Був редактором газет “Свобода” (1907-1908), “Діло” (1908), а під час війни очолював редакцію другого українського щоденника “Українське Слово” (1915-1918), працював редактором “Літературно-Наукового Вісника” Наукового Товариства ім.Шевченка у Львові, членом якого він був.

Дуже активно він пропагував сокільсько-січовий рух у Галичині, зокрема, на сторінках періодичних видань. Був близьким до І.Боберського, активіста створення спортивних товариств, за редакцією якого виходило неперіодичне видання “Вісти з Запорожа” (1910-1914) – “часопис руханкових, змагових, мандрівних і пожарних товариств”. Тут із методичними статтями виступали І.Боберський, К.Трильовський, С.Гайдучок, Л.Цегельський, П.Франко та інші активні учасники сокільсько-січового руху Галичини. (Українська журналістика в іменах: Матеріали до енциклопедичного словника / За ред. М.М.Романюка. - Львів, 1996. - Випуск ІІІ. – С.40.)

Окрім видатної промови на студентському віче в 1900 р., Л.Цегельський відомий своїми виступами і на інших мітингах, зборах, вічах. На великому народному віче 2 грудня 1906 р., на якому “Романчук представив всі заходи руських послів в справі виборчої реформи. Та під час промови Льонгина Цегельського упали так досадні оклики на адресу держави і корони, (…), - що комісар поліції розв’язав віче.” (Левицький К. Історія політичної думки галицьких українців 1848-1914, на підставі споминів. Львів, 1926-1927. – С.427.)

Відомим є виступ Л.Цегельського на великій українській демонстрації у Львові з нагоди Берестейського миру 1918 року. “На другий день, 10 лютого, львів’яни стали свідками величної української маніфестації на честь заключення мирного договору з Україною. (…) Із балкону виступив досвідчений посол Лонгин Цегельський:

- Се не случай, що наша держава заключає нині мир, бо через цілу історію українського народу тягнеться нитка згідливості, культури та терпимості. Навіть ті сусіди, що нам тут не хочуть признавати ніяких прав, ті дістають в Українській Республіці широку автономію…

- Слава! – виступ посла заглушувало радісне багатоголосся львів’ян.” (Українське Слово, 1918, 10 лютого). (Литвин М., Науменко К. Історія ЗУНР. Львів, 1995. – С.21-22.)

Лонгин Цегельський виступив також на мітингу, “…що відбувся 6 березня на львівському вокзалі. Цього надвечір’я у місті зупинився ешелон військовополонених наддніпрянців, який з ініціативи Союзу визволення України їхав із Фрайбурґа до Володимира-Волинського. Козацтво привітав посол Л.Цегельський, побажавши куреню “успіхів і щастя у вірній службі Українській Центральній Раді.” (Литвин М., Науменко К. Історія ЗУНР. Львів, 1995. – С.24.)

На загальних виборах до австрійського парламенту в 1908 році доктор Лонгин Цегельський виступив в коаліції із сіоністами. Був обраний заступником посла – д-ра М.Гібеля, відомого діяча єврейського сіоністського руху, а після смерті останнього в 1909 році заступив на його місце як посол у парламенті. (Цегельський Ю. Заґа роду Цегельських і розповідь про Камінку Струмилову. – США. – “Смолоскип”, 1992. – С.344.) На виборах 1911 року д-р Л.Цегельський здобув мандат по Ярославській окрузі (Любачів – Ярослав - Чесанів), перемігши графа Тарновського, завдячуючи значною мірою підтримці єврейських кіл. У 1913 році його обрали послом до галицького сейму від Бібрецького повіту. (Левицький К. Історія політичної думки галицьких українців 1848-1914, на підставі споминів. Львів, 1926-1927. – С.657.)

В австрійському парламенті Л.Цегельський став секретарем Української парламентської репрезентації, активно працював у комісії закордонних справ. Як член цієї комісії їздив з дипломатичними місіями по різних країнах, зокрема в 1914 р. він разом із С.Бараном був у складі австро-угорської дипломатичної місії на Балканському півострові, в Стамбулі, Софії, Бухаресті.

У Стамбулі Цегельський брав участь у декількох зустрічах з турецьким прем’єр-міністром Енвер-пашею. Одним з наслідків цих зустрічей було перевидання у Стамбулі його праці - «Русь-Україна і Московщина-Россія» (Її планували нелегально пересилати з пропагандивною метою на Наддніпрянську Україну).

Лонгин Цегельський також брав участь у дипломатичних поїздках до Берліна і Стокгольма. Очевидно, завдяки цьому в 1914 році в Стокгольмі виходить його книжка “Ukraina sveriges beriglombda bundsforvani” (“Україна - колишня шведська союзниця”, 180 сторінок), а в 1915 р. у Берліні - праця “Die grossen politischen Aufgaben des Krieges im Osten und die ukrainische Frage”. (Цегельський Ю. Заґа роду Цегельських і розповідь про Камінку Струмилову. – США. – “Смолоскип”, 1992. – С.345-347.) Місія в Берліні вже була менше пов’язана з офіційною австро-угорською політикою, і меморіал, викладений на аудієнції в імператора Німеччини Вільгейма ІІ, викликав значне обурення частини австро-угорських урядових кіл, особливо польської національності.

Ця місія Л.Цегельського була тісно пов’язана з діяльністю Союзу визволення України, зокрема з ідеями ведення пропаганди в таборах для військовополонених. Співпраця Л.Цегельського із Союзом визволення України не обмежувалась тільки поїздкою до Берліна. Цегельський публікував свої історико-політичні розвідки, як видання цієї організації, і співпрацював з періодичними виданнями СВУ “Ukrainische Nachrichten” i “Ukrainische Rundschau” (друге видання виходило також і французькою та англійською мовами).

Будучи депутатом австрійського парламенту та одночасно Галицького сейму, Л.Цегельський брав участь в організації Всеслов’янського З’їзду Послів у 1913 році, ініціаторами якого були чеські політики, з якими д-р Л.Цегельський мав добрі стосунки. На з’їзді йшлося про реформу устрою австрійської імперії, де були б більші права в слов’янських народів. Таку ідею перебудови ще раніше перед тим висунув престолонаслідник Рудольф.

Лонгин Цегельський належав до проводу організації “Сокіл”, був членом Надзірної Ради Убезпеченевого Товариства й Банку “Дністер”, одним із директорів Земельного Банку Гіпотечного. Будучи членом “Сокола” і його головної управи, Л.Цегельський став одним з організаторів участі українських “Соколів” у всеслов’янському сокільському здвизі у Празі 1912 р. І хоч до Праги прибуло всього дві сотні українських соколів, вони відізначились найкращою дисципліною, найгарнішими одностроями і оркестром, який дуже сподобався чехам. (Цегельський Ю. Заґа роду Цегельських і розповідь про Камінку Струмилову. – США. – “Смолоскип”, 1992. –С.350-351.)

З 1914 року д-р Лонгин Цегельський був членом Головної Української Ради. “З вибухом війни українські політичні партії 2 серпня утворили Головну Українську Раду на чолі з Костем Левицьким як головою, Михайлом Павликом та Миколою Ганкевичем як заступниками. Серетарем Ради був Степан Баран. До президії ввійшли Микола Білицький, Іван Боберський, Іван Кивелюк, Микола Лагодинський, Михайло Лозинський, Андрій Лунів, Теофіл Мелень, Володимир Темницький, Кирило Трильовський, Юліян Романчук, Володимир Старосольський, Лонгін Цегельський.” (Макарчук С. Українська республіка Галичан. Львів, 1997. – С.26.)

Також брав активну участь у переформуванні Головної Української Ради в Загальну Українську Раду. Комісія у складі Є.Левицького, Є.Петрушевича і Л.Цегельського 10 грудня 1914 р. підготувала проект Загальної Української Ради, який був прийнятий на засіданні Головної Української Ради 13 грудня 1914 р. (Патер І. Союз Визволення України: проблеми державності і соборності. Львів, 2000. – С.159.) Головною засадою проекту статуту було те, що Раду творять всі галицько-буковинські партії й організації з пропорційною участю своїх представників, а також делегати від Союзу Визволення України. Лонгина Цегельського обрали до Секретаріату Загальної Української Ради. (Дорошенко Д. Історія України 1917-1923рр. том І. Доба Центральної Ради. Ужгород, 1932. – С.26.) Підпис Л.Цегельського є на маніфесті Головної Української Ради від 3 серпня 1914 року з приводу початку війни та на низці інших документів. Активно відреагували українські посли на маніфест австрійського імператора, - “у відповідь на оголошений 5 листопада 1916 р. лист цісаря Франца Йосифа ІІ про намір надати польську автономію Галичині 8 листопада 1916 р. виступила із заявою “Українська парляментарна репрезентація”, в якій зазначалося: “Не хочемо польської автономії на нашій землі!”. Цю заяву у Відні підписали голова “Української парляментарної репрезентації” Ю.Романчук, заступник голови Л.Бачинський, Є.Петрушевич, секретар Л.Цегельський, члени комісії К.Трильовський, В.Сінгалевич, М.Лагодинський.” (Українська журналістика в іменах: Матеріали до енциклопедичного словника / За ред. М.М.Романюка. - Львів, 1996. - Випуск ІІІ. – С.23.)

Під час Першої світової війни д-р Лонгин Цегельський разом із сім’єю виїхав до Відня, де працював у Комісії з питань біженців (Fluchtlingskommission), а також у Комітеті допомоги біженцям (Kriegsfluchtlings Hilfskomitee).

З переїздом Боєвої Управи Українських Січових Стрільців до Відня д-р Л.Цегельський “став теж членом Боєвої Управи, що в часі війни мала кермувати Українськими Січовими Стрільцями.” (Волинець С. Передвісники і творці листопадового зриву. Західньо-українські громадські і політичні діячі. Вінніпег, 1965. - С.139.)

Восени 1918 року стало ясно, що дні Австро-Угорської імперії пораховані. Перед українськими політиками стало нагальне завдання – вирішити, як діяти далі. Активність українського політичного проводу зростала. На маніфестаційному вічі 22 вересня 1918 року в Народному Домі з доповідями виступають Кость Левицький, д-р Степан Баран і д-р Лонгин Цегельський. Основною ідеєю всього віча була вимога поділу Галичини і утворення окремого коронного краю. (Левицький К. Великий зрив (до історії української державности від березня до листопада 1918р. на підставі споминів та документів). Львів, 1931. – С.97.)

Після підписання Берестейського миру д-р Л.Цегельський часто їздить з дипломатичними місіями до Києва. Він був добре знайомий із провідними діячами Наддніпрянської України, мав приязні стосунки з гетьманом Павлом Скоропадським, прихильником якого він був. (Нагаєвський І. Історія української держави двадцятого століття. – Київ, 1993. – С.132-133.) Л.Цегельському пропонували місце в гетьманському міністерстві закордонних справ, про що говорить Д.Дорошенко: “Законом від 17 серпня 1918 р. затверджено нові штати Міністерства, вважаючи їх дійсними від 1 червня 1918. На членів Ради Міністерства призначено наказом Гетьмана такі особи: професор Київського університету Оттон Оттонович Ейхельман (затверджений на посаді ще з попереднього складу Міністерства), Ол. Як. Шульгин, Максим Авт. Славинський, Іван Ігн. Красковський, Олександер Михайлович Карпінський, а коли за призначенням Ол. Як. Шульгина послом до Болгарії увільнилась його посада, то на неї призначено д-ра Лонґіна Мих. Цегельського, відомого укр. діяча в Галичині. (Як редактор газети “Українське Слово” у Львові, відразу зайняв прихильне становище до Гетьманського правительства. Посаду радника зайняв за згодою Укр. Парл. Клубу й австрійського правительства. Фактично приступити до виконання обов’язків не встиг).” (Дорошенко Д. Історія України 1917-1923рр. том ІІ. Українська Гетьманська Держава. Ужгород, 1930. – С.149)

Після маніфесту австрійського імператора “До моїх народів” Загальна Українська Рада трансформувалася 18 жовтня 1918 р. в Українську Національну Раду з центром у Львові, в роботі якої доктор Цегельський брав активну участь. Лонгин Цегельський став головою Виконавчого Органу Української Національної Ради. (Волинець С. Передвісники і творці листопадового зриву. Західньо-українські громадські і політичні діячі. Вінніпег, 1965. - С.139.) Також він був членом Української Конституанти, яка проголосила 19 жовтня 1918 року у Львові створення Української Держави на українських землях Австро-Угорщини.

Лонгин Цегельський бере активну участь у підготовці і організації першолистопадового перевороту 1918 року у Львові. “Д-р Лонгин Цегельський у Національній Раді, яка почала діяти всього на кілька тижнів перед Першолистопадовим переворотом, належав до такого комітету трьох, які стояли у зв’язку з тайним Військовим Комітетом, який незалежно від Національної Ради зав’язався потаємно ще багато вчасніше. Був це той комітет, що приготовив і перевів переворот.” (Цегельський Ю. Заґа роду Цегельських і розповідь про Камінку Струмилову. – США. – “Смолоскип”, 1992. – С.350.)

Л.Цегельський брав участь і в переговорах з поляками, які відбувалися під час боїв у Львові. В момент утворення першого галицького уряду 9 листопада 1918 року д-р Л.Цегельський стає державним секретарем (міністром) внутрішніх справ Західно-Української Народної Республіки. (Wladyslaw Pobog-Malinowski Najnowsza historia polityczna polski. Tom drugi 1914-1939. Gdansk, 1990. - С.300.)

Після відставки на початку грудня голови уряду К.Левицького, на цю посаду Українська Національна Рада призначила С.Голубовича, якому доручили сформувати новий уряд. Новоутворений Виділ УНРади на початку січня прийняв відставку попереднього уряду і затвердив запропонований головою уряду новий його склад. (Тищик Б., Вівчаренко О. Західноукраїнська народна республіка в 1918-1923рр.. Коломия, 1993. – С.36.) З 4 січня 1919 року Л.Цегельський в новому уряді обіймає посаду керівника Секретаріату закордонних справ ЗУНР.

Міністром закордонних справ ЗУНР в дійсності був д-р Василь Панейко, але він, фактично, майже весь час перебував у Парижі як представник ЗУНР на Мирній конференції, тому ведення всіляких переговорів та інші справи в міністерстві закордонних справ президент Є.Петрушевич доручив Л.Цегельському. Тому Л.Цегельський отримав становище “міністра без теки”, і фактично в такій ролі їздив до Києва на переговори з Гетьманом Павлом Скоропадським, а після антигетьманського перевороту - з Директорією. Брав участь у переговорах у Фастові, внаслідок яких 3 січня 1919 року була підписана попередня угода про злуку УНР та ЗУНР. (Якимович Б. Возз’єднання, з’єдинення, злука // Ямгорів. Літературно-краєзнавчий альманах. №2. Городенка, 1990. – С.67.)

Лонгин Цегельський був у складі галицької делегації, яку очолював Лев Бачинський, куди входили також С.Витвицький, Р.Перфецький, Д.Вітовський, С.Вітик, В.Стефаник, Т.Старух та інші, котра їздила до Києва, щоб взяти участь у святковому проголошенні злуки українських земель і в роботі Трудового Конгресу. 22 січня 1919 року на Софійському майдані Києва “рівно о дванадцятій розпочався акт Злуки. Тишу порушив державний секретар Лонгин Цегельський, який зачитав грамоту-ухвалу Української Національної Ради ЗУНР від 3 січня 1919 р. Опісля промовець передав грамоту з підписами президії Української Національної Ради голові Директорії Володимирові Винниченку.” (Литвин М., Науменко К. Історія ЗУНР. Львів, 1995. – С.132-133.)

Згодом галицька делегація була запрошена на святкову вечерю, організовану для земляків Січовими Стрільцями, “на якій виступили полковники Є.Коновалець і Р.Дашкевич, а також гості – Т.Старух, Л.Цегельський.” (Литвин М. Україно-польська війна 1918-1919рр.. Львів, 1998. – С.299-300.)

Після проголошення злуки українських земель, Л.Цегельський став одночасно заступником міністра закордонних справ УНР в Києві (міністром був Володимир Чехівський). Призначення посади заступника міністра закордоних справ УНР було хіба теоретичним, бо якогось фактичного об’єднання урядів УНР і ЗУНР так і не відбулось. Та й окрім цього, незадовго після акту злуки Київ захопили більшовики, а вся галицька делегація перед тим покинула Наддніпрянщину і повернулась до Галичини.

Завдяки своїм знанням іноземних мов і досвіду дипломатичної діяльності Лонгин Цегельський очолював переговори з усіма місіями і представниками з-за кордону.

Однією з найважливіших місій була місія від Мирної конференції на чолі з французьким генералом, маркізом де Бертелемі. Ведення переговорів було доручено Л.Цегельському, але вони не увінчались успіхом, оскільки Національна Рада не прийняла умов перемир’я, запропонованих генералом Бертелемі. Л.Цегельський, який вважав за потрібне прийняти умови перемир’я, щоб забезпечити суверенітет хоч над якоюсь територією і отримати визнання держав Антанти, виступив із різкою незгодою з курсом уряду ЗУНР, і тому 13 лютого 1919 року подав до димісії. (Цегельський Ю. Заґа роду Цегельських і розповідь про Камінку Струмилову. – США. – “Смолоскип”, 1992. – С.359-360.)

Після своєї відставки Л.Цегельський жив деякий період у Відні, але активної діяльності не покинув. Про це можна знайти відгуки в тогочасній пресі: “Як відомо, недавно виникла була і пішла по ріжних пресових орґанах вістка, начеби в половині ц.м. (січень 1920 – В.К.) мав відбутися в Празі з’їзд прихильників б.гетьмана України Скоропадського, себто гетьманців. З цим з’їздом звязували між иншим також імена декількох політиків Придніпрянщини. Тепер довідуємося, що з’їзд був справді скликаний до Праги, але ким иншим і для цілком инших цілей. З’їзд скликав заграничний фінансовий аґент України, Супрун, який з уваги на неістнування лєґального нашого правительства, хотів покликати до життя якийсь громадянський орґан для контролі над собою. На з’їзд крім ініціятора прибули ще – Мартос, Вітик, Вікул, Ол. Ковальський, Шемет і др.Цегельський. З огляду на недостачу комплєкту засідання не відбулося.” (Як повстають лєґенди? // Український прапор №8. – 30 січня 1920.)

Незабаром д-р Лонгин Цегельський отримав від Петрушевича, вже як диктатора, доручення очолити посольство ЗУНР у Вашингтоні, куди виїхав 15 березня 1920 р. через Чехословаччину, Німеччину і Голландію і 10 квітня 1920 р. прибув до Нью-Йорка. (Український прапор №22. – 20 березня 1920. і №31. – 18 травня 1920.)

З цього часу д-р Л.Цегельський жив у США. Використовуючи свої особисті знайомства і контакти, він мав завдання домогтися визнання ЗУНР з боку Сполучених Штатів Америки, а також організувати постачання в Галичину медикаментів і боєприпасів. Ця місія викликала на сторінках газет “Боротьба” і “Український прапор” дискусію, - перша звинувачувала Л.Цегельського у власній вигоді від місії, а друга вважала такі закиди намаганням зірвати місію. (Куди загинають? // Український прапор №12. – 13 лютого 1920)

Прибувши до Нью-Йорка, Л.Цегельський створив Тимчасовий головний український ратунковий комітет “Поміч рідному краєви” і став його головою. До комітету входили також др.Володимир Сіменович, Роман Слободян, Дмитро Андрейко, Теодор Грицай. Л.Цегельський також офіційно іменувався в.о. представника у представництві ЗУНР, яке містилося за адресою: New York 5. West, 74 Street, а в 1921 році Washington D.C., 1901 Colubia Road.

Взимку 1921-1922 років Є.Петрушевич викликав Л.Цегельського до Відня, де дав йому спеціальне дипломатичне доручення поїхати до Японії. (Цегельський Ю. Заґа роду Цегельських і розповідь про Камінку Струмилову. – США. – “Смолоскип”, 1992. – С.360.) Після повернення з Японії до США Л.Цегельський подає у відставку з посади посла, заявляючи про свою незгоду з прорадянським курсом, який обрав Є.Петрушевич. Його місце зайняв д-р Лука Мишуга.

Деякий час Л.Цегельський працював викладачем українознавчих предметів в українському відділі протестантської теологічної семінарії у Блуфільді, штат Нью-Джерсі. В цей час він написав розвідку “Про історію протестантизму”. (Дроздовська О. Цегельський Лонгин Цегельський // Українська журналістика в іменах: Матеріали до енциклопедичного словника / За ред. М.М.Романюка. – Львів, 1997. – Вип.IV. – С.268.)

У Нью Йорку Л.Цегельський редагував часопис “Український Вістник”, а потім переїхав до Філадельфії, де працював спочатку редактором часопису “Шлях”, а в 1943-1950 рр. - редактором популярного часопису “Америка”. У Філадельфії в 1937 р. він видав монографію під заголовком “Митрополит Андрей Шептицький”.

Влітку 1938 р. Л.Цегельський здійснив поїздку до Європи. Він спричинився до створення Українського Конґресового Комітету Америки, З’єдиненого Українсько-Американського Допомогового Комітету, Літературно-Мистецького Клюбу в Філадельфії. (Цегельський Ю. Заґа роду Цегельських і розповідь про Камінку Струмилову. – США. – “Смолоскип”, 1992. – С.361-363)

Коли з ініціативи Павла Маценка у 1940-1945 р. були організовані “Українські освітні курси” для молоді Канади й Америки, там викладали відомі представники науки, мистецтва та політики, зокрема О.Кошинець, Л.Цегельський. (Українська журналістика в іменах: Матеріали до енциклопедичного словника / За ред. М.М.Романюка. - Львів, 1996. - Випуск ІІІ. – С.210.)

Помер д-р Лонгин Цегельський 13 грудня 1950 року у Філадельфії, у своєму робочому кабінеті, що було, з одного боку, досить загадковим, а з другого, - символізувало його активне й невтомне життя. Похований на українському цвинтарі на Факс Чейс, коло Філадельфії.

Підсумовуючи викладене вище, можна ствердити, що Лонгин Цегельський – справді неординарна постать політика, дипломата, публіциста і громадського діяча, головними рисами якого була дієва активність, широка ерудиція і велика працездатність та щире вболівання за державні інтереси.



РОЗДІЛ 2. ТВОРЧІСТЬ ЛОНГИНА ЦЕГЕЛЬСЬКОГО
ЯК ІСТОРИЧНЕ ДЖЕРЕЛО

2.1. Мемуарна спадщина Лонгина Цегельського
та її історична цінність

Лонгин Цегельський залишив після себе спогади про події, в яких він брав участь, і в яких подає свою оцінку і своє бачення тодішніх подій. Ці спогади є надзвичайно цікавими і цінними, особливо зважаючи на те, що вони викликали неоднозначну реакцію і гострі дискусії. Л.Цегельський визнає, що не брався писати якоїсь загальної історії, а тільки спростувати деякі “леґенди”, які почали появлятись у діаспорній пресі, особливо стосовно перевороту Першого листопада, а написання ґрунтовної наукової праці автор залишав історикам. Л.Цегельський піддає різкій критиці спогади Трильовського, Лозинського, Кузьми та діяльність редактора американської газети «Українська Громада» в 1921-1923рр. Миколи Цеглинського за їхню «міфотворчість». Автор, зокрема, вказує на те, що Трильовський і Кузьма в час листопадового повстання не були у Львові і не можуть написати вірогідних спогадів. Натомість він визнає об’єктивність спогадів О.Назарука у книзі «Рік на Великій Україні» і в брошурі «Раб, хам і дурень». Л.Цегельський так пояснює причину, яка підштовхнула його до написання спогадів: «Осіб, що брали в тих приготованнях участь, чимраз менше. Смерть забирає одного по одному. Небіжчиками є вже політики: д-р Кость Левицький, Юліян Романчук, о.Йосип Фолис, д-р Євген Левицький, д-р Володимир Бачинський, д-р Лев Бачинський, Мик. Василько, д-р Володимир Охримович, д-р Володимир Загайкевич, радник Іван Кивелюк, о.Олександер Степанович, д-р Роман Перфецький і майже всі тогочасні наші політики. Полягли геройською та мученичою смертю м.ін. отаман Семен Ґорук і четар Дмитро Паліїв та інші, розстріляні большевиками. Загинув «під стєнкою» і генерал Гриць Коссак. Розстріляли большевики і Букшованого. Мало остало в живих, зокрема бодай таких, що стояли тоді на визначних позиціях - політичних чи військових.

Мало хто з них мав хист, час і спромогу писати спомини. ... Є про що згадувати та є що передати грядучим поколінням у науку. А коли писати, то писати правду - не леґенду.» (Цегельський Л. Від леґенди до правди. - Нью Йорк - Філадельфія, 1960. - С.22-23.)

Свої спогади Л.Цегельський окремими статтями публікував у різноманітних газетах протягом багатьох років, - починаючи з публікацій 1919 року в “Українському прапорі”, а завершились вони вже поcмертними публікаціями в газеті “Америка” в 1959-1960 роках. (Цегельський Л. Після 573 літ прірви // Український прапор №23-25. Відень, 1 листопода 1919. Цегельський Л. Як це було? Спогади з часу повстання української держави // Український вістник №4. Нью Йорк, 1927. Цегельський Л. Памяти Евгена Петрушевича // Америка №128-134. Філадельфія, 1940. Цегельський Л. Як воно по правді було // Америка. Філадельфія, 1936-1937. Цегельський Л. Як то справді було на Першого Листопада // Америка. Філадельфія, 7 листопада 1947. Цегельський Л. Той, хто очолив Листопадове Діло // Америка. Філадельфія, 5 грудня 1955. Цегельський Л. Від леґенд до правди. Уривки зі споминів про події в Україні, звязані з Першим Листопадом 1918р. // Америка. Філадельфія, грудень 1959 – квітень 1960.)

Книга спогадів Л.Цегельського - «Від леґенд до правди» - видана в 1960 році видавництвом “Булава” у Філадельфії – Нью-Йорку, є, властиво, не спеціально написаними для видання окремою книгою спогадами, а збіркою окремих статей - спогадів, які друкувалися в різних українських діаспорних часописах, переважно, в часописі “Америка”. Причому, на незадоволення Юрія Цегельського, сина Лонгина, статті були взяті не всі, а тільки деякі з них, які редактори видавництва “Булава” на власний вибір вирішили включити до книжки. Зокрема, залишились неопублікованими статті, які стосуються місії генерала Бертелемі і ним представленого плану урядові ЗУНР від імені Антанти, про похід на схід Української Галицької Армії. Також є численні публікації його сина Юрія Цегельського в різноманітних часописах, де він оповідає про спогади батька, д-ра Лонгина, які той розповідав на громадських зібраннях, святкуваннях, в персональних розмовах. Частково такого характеру інформація про спогади Лонгина Цегельського є і в книзі Юрія Цегельського “Заґа роду Цегельських і розповідь про Камінку Струмилову”. Ю.Цегельський записав 17 аудіо касет (спогади, пояснення, аналізи), які стосуються діяльності його батька Лонгина Цегельського та взагалі української історії. Вони знаходяться в автора цієї праці та очікують свого опрацювання.

Книжку «Від леґенд до правди», обсягом 313 сторінок, 76 розділів, можна тематично поділити на дві великі теми: події, пов’язані з Переворотом першого листопада 1918 року (цій темі в книзі надається найбільше уваги), та події, пов’язані з дипломатичними місіями д-ра Лонгина Цегельського до Києва. Також у цій книжці знаходимо низку окремих статтей щодо дрібніших фактів, які дають нам змогу краще збагнути дух тогочасних подій.

Наскрізною думкою в спогадах про події, які стосуються Чину першого листопада 1918 року, є твердження про попередню тривалу, конспіративну і скрупульозну підготову перебрання влади у Галичині українцями. Це на противагу до думки, висловленої у спогадах Кирила Трильовського, і згодом поширеної в різноманітних працях про Переворот 1 листопада, щодо керівної ролі Дмитра Вітовського. Доктор Лонгин Цегельський зовсім не погоджується з думкою про те, що задум проведення перевороту зародився серед Січових Стрільців і що план перевороту виробив і під своїм керівництвом провів Вітовський. Автор твердить, що думка про можливість збройного перейняття влади у Східній Галичині виникла в колах Української Національної Ради ще задовго до листопада. Ще в серпні 1918 р. за дорученням парламентського і сеймового посла від Львівщини, пароха Скнилова о.Йосипа Фолиса цей план почав розробляти поручник австрійської армії Бубела з допомогою сотника Людомира Огоновського та підхорунжого Дмитра Паліїва. О.Й.Фолис як священик і дуже зручний політик та член парляментарної комісії для військових справ, мав свої зв’язки в міністерських чинників, а завдяки свому наполегливому і пробивному характерові, він осягав того, що йому було треба. Й.Фолис постарався, щоб різних необхідних йому військових попереносити на службові позиції, перебуваючи на яких вони б могли готувати переворот. Він домігся, щоб "адетсльойтнанта" Петра Бубелу прикріпити службово при львівській армійській корпусній команді, що для останнього було дуже зручною позицією, щоби з неї очолити й організувати “заговір” українських офіцерів в австро-угорській армії. Рівночасно для політичних цілей о.Й.Фоліс з молодших парламентських послів створив щось на зразок політичного конспіративного комітету, який він також сам очолював. Цей комітет потім названо “Комітетом Трьох”, а до того комітету о.Й.Фоліс приєднав молодших послів до австрійського парляменту, а саме д-ра Лонгина Цегельського і д-ра Василя Панейка. Незабаром поручник Бубела вже мав підорганізовану конспіративну групу офіцерів австрійської армії, якої основне ядро становили три військові, - він сам, сотник Людомир Огоновський і четар Дмитро Паліїв. Це ядро становило Військовий Комітет, хоча вони самі так себе не називали. Але несподівано о.Й.Фоліс помер, і на його місце як заступник прийшов радник Іван Кивелюк, так у проводі делєґатури, так і в Комітеті Трьох. Військовий Комітет під проводом поручника Бубели не входив у склад Української Національної Ради. Рада ділилася на делєґатури, з яких львівська делєґатура була уповноважена діяти самостійно в усіх справах. Зв’язок делєґатури з Військовим комітетом був тільки через Комітет Трьох, і не всі члени делєґатури і Національної Ради і були інформовані про все, що робив Військовий Комітет. Вони знали хіба тільки це, що чи то Фоліс чи потім Кивелюк вважали, що треба б було їм сказати. (Цегельський Ю. Заґа роду Цегельських і розповідь про Камінку Струмилову. – США. – “Смолоскип”, 1992. – С.367-368.)

Про наявність конспіративної роботи ще задовго до 1 листопада, говорить і такий спогад Юрія Цегельського з 1918 року: Коли йому було 12 років і він без дозволу батька “господарив” у його бібліотеці, зненацька зайшов батько в супроводі декількох військових. Юрій сховався в кутку за фортепіано і просидів там всю їхню розмову. Він згадує: “із того, що я там чув, я зрозумів, що йдеться про тайну конспірацію...” (Цегельський Ю. Дещо про Перший Листопад 1918 року // Вільне слово. – грудень 1979.) А відбувалося це в перших числах вересня.

З таким трактуванням Л.Цегельським подій перед першим листопадом 1918 р. було багато незгідних. Після виходу в світ книжки “Від леґенд до правди” на шпальтах діаспорних газет розпочалась жвава дискусія, яку автор її заздалегідь передбачував. Юрій Цегельський згадує:

“Д-р Лонгин Цегельський коли писав спомини, то казав, що багатьом людям вони не будуть подобатися...

Іван Кедрин-Рудницький, який працював тоді у “Свободі”, написав на замовлення декого, що їм не подобалась “Від леґенди до правди” погромлюючу рецензію, яка друкувалась у “Свободі” довший час...

Якийсь час пізніше д-р Данило Богачевський у цілій серії статтей блискуче доказував і доказав, що та погромлююча рецензія у “Свободі” фактичної вартості не мала.

Зрештою редактор Іван Кедрин-Рудницький у своїй недавно виданій книжці його споминів сам признає, що його до написання рецензії “було намовлено”. (Цегельський Ю. Дещо про Перший Листопад 1918 року // Вільне слово. – січень 1980.)

Одним з основних пунктів в рецензії Кедрина-Рудницького є “захист” постаті Дмитра Вітовського; зокрема, він говорить: “знеславлено память деяких, нежиючих уже, заслужених наших людей, яких нащадки і приятелі живуть у вільному світі і мають право боронити память дорогих їм осіб, тому не буду щадити автора...” І далі продовжує: “Л.Цегельський поставив собі в першу чергу за ціль своїх споминів з якоюсь особливою і незрозумілою злобою – негативно змалювати особу полк. Дмитра Вітовського і його ролю як провідника і творця листопадового перевороту та знеславити також бойову участь Українських Січових Стрільців в листопадових подіях і боях за Львів … спонуканий мотивами зависти та глибоко діткненого почуття власної честилюбивої амбіції... хоче принизити особисту гідність Вітовського, як мужньої і характерної людини-вояка, відобрати його заслужену славу – як героя та знецінити його блискучий авторитет...” (Кедрин-Рудницький І. // Вільна Україна, збірник №26. – 1961. – С.29-30.)

Відносно твердження про те, що Вітовському відводиться “в першу чергу” ціль книги, то це заперечує той факт, що у 300-сторінковій книжці про Вітовського мова йде тільки на десяти сторінках. Під намаганням “відібрати заслужену славу”, очевидно, є твердження д-ра Лонгина Цегельського, що переворот готувався задовго до 1 листопада, а що Дмитро Вітовський, який прибув до Львова 30 жовтня не міг за декілька годин організувати переворот, здійснений у ніч з 31 жовтня на 1 листопада. За словами автора: «Він мав лиш виконувати у самому Львові приготовлений іншими переворот. А для того завдання вибрано його не задля його мілітарних кваліфікацій, а тільки тому, щоб стягнути до Львова Січових Стрільців.» (Цегельський Л. Від леґенди до правди. - Нью Йорк - Філадельфія, 1960. - С.18.) Сотник Вітовський, за спогадами Цегельського, показав свою «повну непорадність як команданта, брак усякого ладу в команді, брак дисципліни та твердої руки.» (Цегельський Л. Від леґенди до правди. - Нью Йорк - Філадельфія, 1960. - С.19.) Розуміючи це, і сам Вітовський вже 3 листопада вирішив залишити посаду команданта, (Литвин М.Р., Науменко К.Є. Історія галицького стрілецтва. – Львів, 1991. – С.74.) «вимовляючи собі місце секретаря військових справ та ранґу полковника. Ми (цебто кабінет) погодились на це з таких причин: 1. щоб приєднати Січових Стрільців; 2. щоб радикальна партія мала представника в кабінеті; 3. щоб Вітовському осолодити його усунення з команданта Львова. Це ж не була його вина, що він із своїми нервами та мякістю на цю позицію не надавався. Це була вина тих, які його на цю позицію всадили.» (Цегельський Л. Від леґенди до правди. - Нью Йорк - Філадельфія, 1960. - С.20.) Натомість двох наступних командантів - Коссака і Стефаніва - Лонгин Цегельський визнає, знову ж таки на противагу Трильовському, за вмілих організаторів і людей з військовим талантом.

Подібною є реакція на спогади Л.Цегельського д-р Степана Ріпецького в його брошурі «Листопад 1918 року. Листопадовий зрив, Українські Січові Стрільці, полковник Дмитро Вітовський – в кривому дзеркалі споминів Лонгина Цегельського», яка повністю присвячення намаганню «дати критичну оцінку його особистості і степень правдомовности автора». (Ріпецький С. Листопад 1918 року. Листопадовий зрив, Українські Січові Стрільці, полковник Дмитро Вітовський – в кривому дзеркалі споминів Лонгина Цегельського. Нью Йорк – Детройт, 1961.) Перед тим як конкретно висвітлювати окремі факти з цієї критичної статті зауважимо, що звинувачуючи Л.Цегельського в нетактовності і зневазі до інших, С.Ріпецький сам опускається до таких категорій. «Але більшу трудність для критика цих споминів становить це, що вони не є писані в спокійнім і зрівноваженім тоні, як це личить колись високо поставленій в нашім народі особі. Ні сліду об’єктивізму та критичного ставлення до своєї власної діяльності. (…) Весь твір є виявом хвилевого настрою незрівноваженого автора, та є пересичений … образливих і знеславлюючих висловів» (с.4), “Л.Цегельський поставив собі в першу чергу за ціль своїх “споминів” з якоюсь особливою і незрозумілою злобою неґативно змалювати особу полк. Вітовського. (…) спонуканий мотивами зависти та глибоко діткненого почуття власної честолюбної амбіції він намагається не тільки зменшити історичні заслуги полк. Д.Вітовського, … , а також хоче принизити його гідність як мужньої і характерної людини-вояка, відобрати його заслужену славу як героя, та знецінити його блискучий авторитет (…) він не пише з належною достойністю і повагою про нежиючого вже полк. Д.Вітовського” (с. 11), “ми пропускаємо однакож ті особливі іронічні уваги, злобні натяки та образливі слова, якими автор прикрасив свої “спомини”. (…) А це вже – на нашу думку – документ хворої психіки автора.” (с. 12) (Ріпецький С. Листопад 1918 року. Листопадовий зрив, Українські Січові Стрільці, полковник Дмитро Вітовський – в кривому дзеркалі споминів Лонгина Цегельського. Нью Йорк – Детройт, 1961. – С.4, 11-12.) З навединих вище цитат автор рецензії сам здійснює кожен з закидів в сторону Л.Цегельського. І написані не в спокійному стані, ні критичного ставлення до своїх діянь, і злобні образливі вирази на вже неживу особу, - все це присутнє в С.Ріпецького, і все це знецінює навіть переконливі аргументи про неточності в спогадах Л.Цегельського. А щодо “образ”, то в спогадах не знаходимо ніякої злоби чи заперечення суспільної та військової вартості і заслуги Вітовського. Вже на перших сторінках Цегельський подає характеристику Вітовського: “Бл. п. Вітовський має своє почесне місце в історії нашого стрілецтва та в подіях 1-го листопада і в організації Української Галицької Армії... Він був хоробрим, сміливим офіцером, улюбленим Стрільцями. Це той сотник, що про нього співає стрілецька пісня: “А наш сотник, як сметана”... Він був гарячий патріот, любив Україну всім серцем, мав характер як хрусталь... був вийнятково симпатичним типом молодого, високо-ідейного та характерного старшини, команданта сотні. Але не був ніяким організатором, ані стратегом. Емоціональний, палкий, романтично настроєний, а при тому характерний, як рідко; був дійсно “лицарем без плям”. (Цегельський Л. Від леґенди до правди. - Нью Йорк - Філадельфія, 1960. - С.13.) Хіба при такій характеристиці можна говорити про якусь злобу чи ненависть? І надалі можна знайти багато позитивних слів про Вітовського: “Тепер, уночі, у фізичному займанні Львова, ми були ні при чому. Діло було передане в руки певних, рішучих, молодих людей, а вони своє завдання переведуть” (Цегельський Л. Від леґенди до правди. - Нью Йорк - Філадельфія, 1960. - С.47.). В такому ж тоні мова йде про арешт Вітовським “саморобного” члена мнимої місії “хоч я часто не поділяв і не одобрював різних помислів військового Секретаря, полк.Вітовського, але в тому випадку признавав я йому повну рацію”. (Цегельський Л. Від леґенди до правди. - Нью Йорк - Філадельфія, 1960. - С.226.)

Якщо звернутись по постаті полковника Д.Вітовського, то з подібними закидами і подібною критикою на його адресу, яка присутня в Л.Цегельського, можна зустрітись і в інших авторів, які згадували про Вітовського. Зокрема, д-р Кость Левицький відзначає, що у Львові не було відповідного команданта, і далі передає слова Василя Панейка (Політика, ч.3. 1925, на стороні 49): “Не було відповідного команданта і я поїхав до Чернівців, аби вижебрати там у архикн. Вільгельма якогось стрілецького офіцира на евентуального команданта Львова, та привіз відти на жаль тільки бідолашного і до ніякого серіозного завдання нездатного Вітовського” (Левицький К. Великий зрив (до історії української державности від березня до листопада 1918р. на підставі споминів та документів) Львів, 1931. – С.93.) Подібні висловлювання можна зустріти і у Олекси Кузьми, якого Л.Цегельський критикував, - “А коли Вітовському, якого Національна Рада зробила вже отаманом, доніс один очевидець, що до костела Єлисавети польські студенти носять поховану муніцію, а польські панночки з навантаженими валізками спішать до костела Марії Магдалини, він заявив рішучо:

- Ми переняли владу у Львові не на те, щоби з населенням війну зачинати. Ми війни не хочемо. Нашим завданням є завести і держати лад.

Погляд дуже ліберальний, але з військового погляду неоправданий, як про це переконався командант у найблизчих годинах.” (Кузьма О. Листопадові Дні 1918р. Львів, 1931. – С.77.) З такими критичними закидами можна зустрітись в більшості авторів. Сидір Ярославин вважає, що українські частини могли б були опанувати ситуацію у Львові, якщо б у їх проводі були стояли фахові, талановиті старшини, а таких тоді не було. Полковника Вітовського він називає “гарним боєвиком, добрим організатором, але більше поетом і політичним діячем та не мав кваліфікації на вищого команданта”. А основна причина полягала в тому, що Вітовський не був готовий до боїв в місті, і вчасно не зрозуміли, що в чиїх руках опиниться головна залізнична станція зі складами зброї та амуніції, той втримає Львів. (Ярославин С. Визвольна боротьба на Західньо-Українських Землях у 1918-1923 роках. Філадельфія, 1956. – С.30.) Д.Вітовський не маючи можливості справитись з ситуацією, вирішив покинути керівництво українським військом. “Не хотячи нести відповідальности за дальші невдачі, він рішився невідклично уступити зі свого становища. Зараз в неділю рано (3.листопада) пішов ще раз до голови українського уряду, д-ра Костя Левицького і заявив, що з поданих попереднього дня причин (покинення українцями головного двірця – В.К.) не може рішуче вести дальшої команди українських військ. Д-р Левицький предложив от.Вітовському, щоби він не відмовлявся від становища головного команданта, бо криза в команді вже на самому початку з тактичних оглядів не є бажана, але щоби вів її дальше при помочі от. Коссака як шефа штабу. Одначе от.Вітовський настоював на свому рішенні і запропонував от.Коссака на головного команданта українських військ.” (Кузьма О. Листопадові Дні 1918р. Львів, 1931. – С.120-121.) Сам К.Левицький так згадує момент, коли Вітовський прийшов до нього і заявив, що: “наше військо… не вміє вести боротьбу з населенням в місті й тому починає розходитись домів, - та що він, Дмитро Вітовський почуває вже перевтому і виснаження сил і складає команду над нашим військом. На це я остовпів.” (Левицький К. Великий зрив (до історії української державности від березня до листопада 1918р. на підставі споминів та документів) Львів, 1931. – С.145.)

Даремно С.Ріпецький звинувачує тільки Л.Цегельського в тому, що він критично висловлюється про Д.Вітовського, необхідно згадати і всіх інших хто доволі скептично оцінює постать полковника. Варто згадати, що наприклад, І.М. Заклинський вважав Д.Вітовського замолодим і непідготованим до важкої і тривалої праці. І тому що, він не мав військової освіти і досвіду, тож попросту Д.Вітовський зрікся провідного становища. (Заклинський І.М. Роля Вітовського в листопадовому перевороті // Свобода №14. – 1955.) Гостро критикують Вітовського і весь Секретаріат Віськових Справ д-р Б.Гнатевич та О.Думін, вважаючи, що на них лежить відповідальність за більшість недоліків в організації армії: “Секретаріят Військових Справ не подбав про збільшення армії, толерував існування різних зайвих формацій у запіллі, маркерантство старшин, протекційну систему і недбайливість інших ресортів уряду в справах, що торкалися армії. Він не постарався вивінувати армію як слід у зброю та амуніцію і забезпечити їх постійну доставу, хоч брак запасів стрілива помічалося вже на самому початку війни. С.В.С. не зорганізував доброго, одноцілого вишколу і врешті не подбав за добірний провід армії. Напр., генерал О.Павленко і полк. Мишковський прийшли до проводу армії зовсім припадково.., правда, справи дещо покращали, коли секретарем військ. справ став полк. Курманович..” (Крип’якевич І. та ін. Історія Українського Війська. – Львів, 1992. – С.517.) Також з критикою Вітовського можемо зустрітись і в Кучабського. А саме в його творі “Die Westukraine im Kampfe mit Polen und Bolschewismus in den Jahren 1918-1923”, Berlin 1934, - висловлюється про Вітовського також у той спосіб, що він гарячий патріот, але не був ані вояком, ані державним мужем та робить йому закид, що він не подумав про однорідну військову команду й організацію війська в краю, як також не подумав про планову, наперед складену акцію у Львові і в Перемишлі, а робив передусім революцію... з вірою в містичний “народ”. (Богачевський Д. Рецензія на рецензії // Америка №112. – 1962.) Врешті об’єктивну оцінку діяльності Д.Вітовського на посаді керівника Секретаріату військових справ дає у своїх спогадах “Чорні рядки” А.Чайковський, повітовий комісар ЗУНР у Самборі, член Української Національної Ради: “Не перечу, що то славний і щирий вояка, цілою душею відданий Україні, але він такому становищу, на мою думку, не відповідав.” (Чайковський А. Чорні рядки: Мої спомини за час від 1 листопада 1918 р. до 13 травня 1919 р. / Текст та коментар підготував Б.Якимович // Дзвін. 1990. №6. – С.56.) Микола Литвин висловюється: “Слід відзначити, що дехто з тодішніх діячів, зокрема Л.Цегельський, І.Сохоцький, Д.Паліїв, небезпідставно звинувачували Д.Вітовського у тому, що не було вжито заходів для негайного придушення польського опору.” (Литвин М. Україно-польська війна 1918-1919рр. Львів, 1998. – С.53.)

Важливе місце в розповіді про організацію перевороту займає пояснення намагань українських парламентських послів підтримувати «цісаря Карла» і реформувати Австро-Угорщину у федеративну державу, де Галичина мала б широку автономію з власним монархом. Намагання переконати віденський уряд передати всю повноту влади в Галичині українцям, мотивуючи це тим, що в іншому випадку Львів захоплять поляки. Також мова йде про плани зробити Україну монархічною державою і про кандидатуру Вишиваного. Цю частину спогадів, інший рецензент Ріпецький називає неправдивими і намагається довести їхню “невіродостойність, баламутність, тенденційність, як також фантастичність, політичне ясновидження” і говорить, що це “капітальна сплетня”, “ідіотична концепція... яка могла зродитися тільки у хворій голові Цегельського”. На підтвердження правдивості слів Цегельського, а також на підтвердження думки про те, що УСС проводили власну політику, дисципліна була низькою, а Кошовий не міг приймати будь-якого рішення без згоди зборів солдатів і т.д., можна навести спогади старшини УСС-ів Н.Гірняка. Він згадує, що по поверненні до Галичини появився у львівській пресі комунікат Канцелярії національно демократичної партії, в якому засуджувалося “акцію Назарука” в Україні в справі кандидатури Вишиваного проти гетьмана Скоропадського. В Коші до Н.Гірняка підійшов молодий чотар, Яр. Індишевський і спитався в нього, чи готовий він дати роз’яснення старшинам Коша про свою поїздку в Україну. Після появи комунікатом “Народної Канцелярії” всі були стурбовані і бажали вияснити ситуацію. Тому вимагали, щоб Н.Гірняк, знаючи, що він був з Назаруком, дав пояснення. Н.Гірняк так говорить про це: ”Я відповів, що з охотою дам вияснення про мою поїздку в Україну, але мушу вичекати приїзду Назарука... моїм старшинам було задовго чекати і вони скликали поза моїми плечима таємні сходини, на них осудили мою “покутну акцію висування Вишиваного на гетьмана України” і поклали в моїй канцелярії на столі письмо, в якому повідомляли мене про свою постанову. Її підписало 22 старшини і підхорунжі Коша... На кінці підписані старшини й підхорунжі Коша застерігаються на майбутнє проти яких-небудь дій кошового без їхнього уповноваження... Тоді я не чекав уже на прибуття д-ра Назарука і написав опонентам відповідь... По прочитанні моєї відповіді скликаним для цього старшинам і підхорунжим я казав розійтися без дискусії. Один чотар, проходячи попри мене, сказав пошепки з затисненими зубами: “Ех! Якби Ви не були моїм командантом, то я б...” Дальших слів я не дочув...” (Гірняк Н. Полковник Василь Вишиваний. – Вінніпег, 1956. – С.23-27.) Це красномовно свідчить, про занепад дисципліни і намагання проводити власну політику з боку штабу Українських Січових Стрільців, що вказує і Л.Цегельський. Автор “Від леґенд до правди” вважає заполітизованість штабу УСС та ослаблену дисципліну однією з найважливіших причин поразки боїв за Львів. Штаб УСС домігся усунення Коссака з посади команданта Львова, в чому автор вбачає зведення особистих стосунків отамана Букшованого з отаманом Коссаком. «Виявлялося, що УСС-и знаменита військова одиниця під австрійською командою, неоцінена як носії ідеї боротьби за волю України - в своїй державі були гніздом розполітикованих і нездисциплінованих амбітників, головно, коли мова йде про штаб». (Цегельський Л. Від леґенди до правди. - Нью Йорк - Філадельфія, 1960. - С.65.) “З усією пошаною для їхніх історичних заслуг... все таки треба ствердити, що якраз УСС мали у часі коло 1-го листопада свою власну та іншу політику, яка власне стала причиною того, що ми втратили Львів” (Цегельська О. Пригадую слова діда // Свобода. – 7 лютого 1987.).

Також С.Ріпецький відкидає думку про те, що до приїзду Вітовського до Львова (29 жовтня 1918 р.) «не було ще ніякого оперативного пляну про спосіб зайняття Львова та роззброєння окупаційних військ, а що найважливіше, не було ще взагалі означеного реченця, в якому переворот мав би бути виконаний», і говорить, що Л.Цегельський не приймав ніякої участі в підготовці перевороту, і взагалі галицькі політики планували перейняти владу без військового захоплення Львова, і не проводили ніякої роботи по підготовці до перевороту. (Ріпецький С. Листопад 1918 року. Листопадовий зрив, Українські Січові Стрільці, полковник Дмитро Вітовський – в кривому дзеркалі споминів Лонгина Цегельського. Нью Йорк – Детройт, 1961. – С.23.) Варто прислухатись до д-р Костя Левицького, щоб визнати позицію Ріпецького не зовсім правильною. К.Левицький зазначає, що ще 25 березня 1918 р. українська парламентська репрезентація скликала у Львові діячів всіх партій на з’їзд, де “пізнім вечером зїзд ухвалив резолюцію пос. д-ра Евгена Левицького з зазивом до боєвої орґанізації і резолюцію пос. д-ра Льонгина Цегельського з візванням складати датки на фонд народньої оборони під управою УПР.” (Левицький К. Великий зрив (до історії української державности від березня до листопада 1918р. на підставі споминів та документів) Львів, 1931. – С.12-13.) Якщо вірити К.Левицькому, а не вірити йому в нікого нема підстав, то ще в березні починали задумуватись над можливістю збройного вирішення долі Галичини в майбутньому, і Л.Цегельський брав у цьому участь. “Наради про орґанізацію адміністрації і війська, що мали заняти Львів і Східну Галичину в імя української державности, розпочались в місяці серпні 1918 р. у Львові.

Ці підготовлені наради вели уповноважені Народним Комітетом: Іван Кивелюк, д-р Степан Баран, д-р Василь Панейко, д-р Володимир Бачинський і д-р Льонгин Цегельський.” (Левицький К. Великий зрив (до історії української державности від березня до листопада 1918р. на підставі споминів та документів) Львів, 1931. – С.92.) Дальше К.Левицький говорить, що вони запрошували з повітів організаторів і їх інформували, хто і що має робити та кого має приєднати до таємної змови щодо перейму влади.

Можна погодитись з С.Ріпецьким, що пор. Бубела не був серед засновників Українського Головного Військового Комісаріату, про що помилково твердить Л.Цегельський. Відомо, що ще в першій половині вересня 1918 р. двадцятеро українських старшин львівської залоги об’єналося в таємний гурток під назвою Центральний Військовий Комітет. Засновники І.Рудницький, В.Караван, Л.Огоновський, В.Бараник, Вол. Батрак та студ. Ю.Полянський. (Литвин М. Україно-польська війна 1918-1919рр. Львів, 1998. – С.32.) Активний учасник листопадових подій у Львові Д.Паліїв в своїх спогадах говорить, що провівши таємну нараду приблизно десять старшин вирішили вислати з Чернівців до Львова його, Д.Паліїва, щоби брати участь у роботі Військового Комітету від імені стрілецьких старшин, які перебували на нараді. Коли Д.Паліїв 12 жовтня 1918 р. приїхав до Львова “…вечером узяв участь у засіданні Військового Комітету. Застав там чет. Любомира Огоновського з львівської поліції, пор. Бабяка з кадри 15 п.п., чет. Каравана з кадри 19 п.п., чет. Ватрана з військового суду й студ. В.Полянського, представника К.О.С.О. (Комітету Обєднаних Студенських Орґанізацій). До В.К. входив ще пор.Іван Рудницький і чет. д-р Старосольський, але їх тоді на засіданні не було. В.К., який згодом прибрав назву “Центральний Військовий Комітет” зорґанізувався в перших днях жовтня. У кого повстала думка, хто його зорґанізував, мені невідомо.” (Паліїв Д. Листопадова революція. З моїх спогадів. Львів, 1929. – С.14-15.) А пор. Бубела ввійшов до складу Військового Комітету в середині жовтня.

Також дискусію викликала та частина спогадів Л.Цегельського в якій йде мову про аудієнцію в Гуйна. Беззаперечним є той факт, що 31 жовтня 1918 р. біля другої години дня делегація Української Національної Ради в складі д-ра Костя Левицького, Івана Кивелюка, о.Ол. Стефановича, д-ра Сидора Голубовича, д-ра Лонгина Цегельського і д-ра Степана Барана мала зустріч з намісником Галичини гр.Гуйном. Провідник депутації д-р Кость Левицький зажадав від намісника передачі державної влади у Східній Галичині Українській Національній Ради. В доповнення цих слів д-р Цегельський подав до відома намісника, що останній австрійський уряд рахується з фактом розпаду Австро-Угорщини і вислав навіть йому, гр. Гуйнові, як останньому галицькому намісникові, окрему інструкцію в справі передачі державної влади українцям. (Кузьма О. Листопадові Дні 1918р. Львів, 1931. – С.48.)

Майже так само про це говорить д-р Кость Левицький. Майже, бо склад делегації він називає таким, - К.Левицький, С.Голубович, Вол.Сінгалевич, Александр Стефанович, Іван Кивелюк, д-р Степан Баран і д-р Лонгин Цегельський. (Левицький К. Перед роком // Український прапор №23-25. Відень, 1 листопада 1919. Левицький К. Великий зрив (до історії української державности від березня до листопада 1918р. на підставі споминів та документів) Львів, 1931.) Різниця полягає в згадуванні однієї людини, - Володимира Сінгалевича. Акцент зроблений на цьому моменті, з метою продемонструвати про наявні неточності, які характерні всім спогадам, хоч вони писані не так далеко віддалені в часі. Тому не варто дивуватись можливим неточнотям в спогадах Л.Цегельського, які писалися через десятиліття після описуваних подій. С.Ріпецький вхоплюється за той факт, що Л.Цегельський вказує дату цієї аудієнції 29 жовтня, тобто перед його поїздкою до Відня, і рецензент приділяє цьому надзвичайно багато місця, намагаючись на цьому прикладі довести “фантазійність” всіх спогадів. Слід також заяважити, що Л.Цегельський при “іншій нагоді пише, що він приїхав до Львова 31 жовтня вполудне і що негайно по його приїзді відбулося засідання Нац. Ради, на якій вирішено вислати ще одну делеґацію до намісника Гуйна. В тій делеґації був теж д-р Цегельський. Коли, не зважаючи на зясування д-ром Цегельським висліду розмов з премієром Лямашем, намісник відмовився передати владу Національній Раді, відбулося ввечорі цього ж дня друге засідання Нац. Ради за участю сотн. Вітовського.” (Цегельський Л. Від леґенди до правди. - Нью Йорк - Філадельфія, 1960. - С.43.)

Є загально утвердена думка, що на засіданні Національної Ради 31 жовтня 1918 р. Л.Цегельський виступав за відкладення перевороту. “Лонгин Цегельський, який прибув 31 жовтня з Відня до Львова, і напевне, наслухався про “проукраїнську” позицію уряду, запевняв львівську делегацію Української Національної Ради, що ось-ось з Відня має надійти наказ намісникові графу Гуйну передати владу Українській Національній Раді.” (Макарчук С. Українська республіка Галичан. Львів, 1997. – С. 45.) “Тому виникла думка, яку підтримали д-р К.Левицький і д-р Цегельський чи не краще послухати вказівок віденської виконуючої делеґації Української Національної Ради і заждати, аж приїде кур’єр з Відня” – говорить Михайло Гуцуляк. (Гуцуляк М. Перший листопад 1918 року на західних землях України. Київ, 1993. – С.50.) Майже так само вислювлюється М.Лозинський (Лозинський М. Галичина в 1918-1920. Нью Йорк, 1970. – С.40.) і С.Макарчук, - “але Л.Цегельський рекомендував чекати відповідного наказу з Відня 1 листопада.” (Макарчук С. Українська республіка Галичан. Львів, 1997. – С. 49.) Л.Цегельський трактує події цього засідання трохи інакше. Прибувши з Відня до Львова, він прийшов на нараду Національної Ради, яку вів К.Левицький, і виклав докладний звіт з своєї поїздки. Наприкінці звіту Л.Цегельський поінформував про думку віденської делеґатури, яка вважала за доцільне зачекати на прибуття до Львова кур’єра з Відня, зазначивши, що він прибуде, ймовірно, завтра. Вперше на засіданні Національної Ради був присутній сотник Д.Вітовський, що попереднього дня прибув до Львова обняти військову команду. Л.Цегельський зазначає, що не ставив жодної пропозиції, а лише викладав факти, а висновки з них мала дати дискусія. Л.Цегельський вважає, що це зрозуміли всі інші присутні, окрім Д.Вітовського. “Незвичний до т.зв. парляментарної дебати і її порядку, та незнаючи всіх попередніх подробиць, та розмов між політиками, він думав, що ми готові часом відкласти переворот та попсувати тим всі вже пороблені проготування. (…). Пресідник, д-р Кость Левицький, успокоїв його увагою, що нема жадного внесення, а тим менше рішення відкласти переворот. Українська Національна Рада для власної орієнтації вислухує лише звіт з місії до Відня. Пять хвилин пізніше однодумно рішено: перевести цієї ж ночі переворот. (…). Хтось чи непоінформований чи хибно поінформований роздув це до розмірів драматичної сцени, в якій Вітовський виступає як революціонер, що пре до чину, а політичні лідери як труси, що бояться перевороту та розпачливо тримаються цісарської клямки. (…). З австрійським урядом переговорювали, бо цього вимагала тактика.” (Цегельський Л. Від леґенди до правди. - Нью Йорк - Філадельфія, 1960. - С.42-43) Яка з двох вище згаданих версій є вірогіднішою зараз визначити важко.

Галицькі діячі справді вели довгі переговори з австрійським урядом щодо автономії Галичини у складі Австро-Угорщини. Вони не спішили спровокувати революційний розвиток подій у краю, бо вже добре бачили, що являє собою революція на Наддніпрянщині. В цій думці вони ще раз потвердились після повернення з Києва делегатів (Л.Цегельський і О.Колесса), які їздили вияснити ситуацію, в зв’язку з існуючими чутками про те, що там готується повстання проти Гетьмана. “Коли я повернувся в кінці вересня до Відня і здав звіт з моїх заходів та з положення в Києві (а подібний звіт зложив і посол Колесса), наші парляментарні провідники утвердилися в переконані, що їх курс політики, - старатися задержати Австрію, а в ній запевнити автономію нашому народові – цілком правильний.” (Цитата з газети “Батьківщина” №11-12 (1732) листопад – грудень 1990 р. з посиланням на статтю Л.Цегельського “Той, хто очолив листопадове діло” в часописі “Америка” №213-218). На цій думці стояв д-р Петрушевич, який перебував “у безперервнім контакті з послами української держави у Відні Андрієм Яковлевом і Вячеславом Липинським, а через посла д-ра Лонгина Цегельського мав звязок з Києвом. Але незабаром виявилася слабість нової держави, про що він був добре поінформований” і коли появилась інформація, готується протигетьманське повстання “д-р Петрушевич вислав негайно до Києва послів Цегельського й Ол.Колессу, щоб роздобути ближчих інформацій та протидіяти цим плянам. Цегельському вдалося біля 20 вересня дістатись на засідання Національного Союзу, що остаточно це повстання вирішив. Усі переконування Цегельського, що воно буде кінцем державницьких змагань як Східньої так і Західньої України, не зробили на учасників наради найменшого враження.” (Ярославин С. Визвольна боротьба на Західньо-Українських Землях у 1918-1923 роках. Філадельфія, 1956. – С.27.) З метою переконати не піднімати повстання проти гетьмана “до Києва їздив двічі я (д-р Лонгин Цегельський), а по разові посли: проф. Олександр Колесса і проф. Степан Смаль-Стоцький. Та наші остороги були голосом “вопіющого во пустині”. (Цегельський Л. Від леґенди до правди. - Нью Йорк - Філадельфія, 1960. - С.30.)

В тому, що про антигетьманське повстання було відомо в Галичині, сумнівається Матвій Стахів, який відзначає, що в своїх спогадах, друкованих у листопаді 1930 р. (“Літопис Червоної Калини” під наголовком “В посольстві до гетьмана”) професор д-р Мирон Кордуба стверджує, що він був на засіданні УНРади у Львові 17 листопада, а потім у Державнім Секретаріяті Зовнішніх Справ і мав довшу розмову з державним секретарем зовнішніх справ д-ром Василем Панейком про свою близьку подорож до Києва в делеґації до гетьмана. Ніхто з членів УНРади і д-р Панейко не знав про грамоту гетьмана і про плян повстання проти гетьмана.

В Державнім Секретаріяті був тоді членом д-р Льонґин Цегельський, як державний секретар внутрішніх справ. Він перебував безперервно у Львові від вечера 31 жовтня (про це згадує Лозинський). Якби він знав що-небудь про план повстання Українського Національного Союзу проти гетьмана, то напевно сказав би це принаймні голові Державного Секретаріяту і державному секретареві зовнішніх справ, бо ж така інформація мала першорядне значіння для політики цілого Державного Секретаріяту. “Тому мусимо з цілою певністю прийняти за правду, що він у своїх статтях в “Америці” (Филаделфія) вже не мав відповідної пам’яті про ті часи і мішав в останнім часі перед своєю смертю правдиві події з фантазіями. У тих статтях він твердив, що він був втаємничиний про плян повстання проти гетьмана, бо був на засіданні УНСоюзу, коли рішалась ця справа. Навіть, поминаючи вірогідне свідчення д-ра Кордуби, ми знаємо зі свідчень усіх інших учасників подій у Києві, що Винниченко тримав у повній тайні свій плян перед УНСоюзом і ще кілька днів перед повстання давав інформацію на засіданні Союзу, яка вповні відкидала всяку ідею повстання.

Що Цегельський був у Львові у моменті побуту Кордуби (від початку листопада до його від’їзду до Києва 19 листопада), посвідчує той факт, що він був присутнім при складанні присяги Державного Секретаріяту і далі мусів залишатися на місці, як організатор внутрішньої адміністрації (Д-р Лев Ганкевич, - Заприсяження першого уряду, “Світ”, листопад 1928)” (Стахів М. Західня Україна. Нарис історії державного будівництва та збройної і дипломатичної оборони в 1918-1923. – Т.3. Скрентон, 1959. – С.95-96.) В листопаді 1918 р. Л.Цегельський дійсно всю першу половину місяця провів у Львові, аж до відступу українських військ з міста, і незабаром відбув до Києва, - “…згідно з постановою Держсекретаріату ЗУНР від 23 листопада 1918 р. із Золочева, де тимчасово добу перебував уряд після падіння Львова, до Києва виїхала нова делеґація: міністр Л.Цегельський і Д.Левицький. Вона отримала завдання продовжити переговори з Києвом щодо союзу і допомоги. Вже по дорозі галичани довідалися, що влада в Україні фактично перебуває в руках Директорії, військо якої облягло Київ, і що гетьманат доживає останні дні.” (Литвин М. Україно-польська війна 1918-1919рр. Львів, 1998. – С.297.) Але як вже говорилось приблизно 20 вересня 1918 р. Л.Цегельський разом з О.Коллесою перебував у Києві, і крім цього є відомості, що на початку жовтня Л.Цегельський знов появляється в Києві. Там він під час урочистого відкриття 6 жовтня 1918 р. Державного Українського Університету в його власнім помешкані виступив з промовою, - “Серед промов зробила велике вражіння коротка промова представника галицьких українців, члена австрійського парламенту, д-ра Л.Цегельського: “Переповнене моє серце почуттям радости і тріюмфу! Сьогодні положено найкращий камінець під буддуччину українського народу. Українська нація прилучилася до европейської культури і це прилучення є найкращою запорокую, що Україна не загине. Я вірю, я певен в тому, що ви, браття, пригорнете й нас, галичан, до себе, цим вирішеться доля й нашого університету у Львові, ми його дістанем! Я бажаю, що Ваш університет, світоч науки, розвивався і цвів і щоб його проміння йшло на всю Україну і щоб Україна жила і розвивалась, поки роду людського!” (Дорошенко Д. Історія України 1917-1923рр. Т.2. Українська Гетьманська Держава. Ужгород, 1930. – С.356-357.) Отже цілком ймовірно, що перебуваючи у вересні та жовтні двічі в Києві Л.Цегельський міг довідатись, що проти гетьмана готується повстання.

С.Ріпецький намагається спростувати участь Л.Цегельського в спроважені з наддніпрянськох України генерала Омелянович-Павленка. “Цегельський твердить, що це сталося припадково, коли він з початком грудня 1918 р. вертав з Хвастова до Галичини із переговорів з Директорією в справі об’єднання. (…). Цю досить важливу історичну подію представив Цегельський незгідно з правдою” і говорить, що це Паліїв їздив за генералом і він привіз його. (Ріпецький С. Листопад 1918 року. Листопадовий зрив, Українські Січові Стрільці, полковник Дмитро Вітовський – в кривому дзеркалі споминів Лонгина Цегельського. Нью Йорк – Детройт, 1961. – С.45.) Хоча достатньо заглянути в спогади самого генерала, - “Від 15 листопада ст.Фастів була ставкою повстанчих військ… Безсторонній глядач побачив би на ст. Фастів невелику ґрупу галичан, що спокійно ходили від одного бурхливого гурту наддніпрянців до другого. Мовчки прислухувалися вони до гомону вояків, щось нотували та зрідка обмінювалися кількома фразами.

Я особисто теж не поділяв загальної радости, - я ніколи не бачив спасіння у розбраті. (…) Я звернувся до вартового старшини й просив його докласти Головному Отаманові про мій приїзд. При цьому я голосно назвав моє призвище. Тоді до мене наблизився один з галичан і запитав: “Ви будете ґенерал Омелянович-Павленко?” - “Так!” - “Ми, - делєґати від Галицької Національної Ради, й вже третій день виглядаємо Вас тут”.

Це був Льонґін Цегельський, висланець Г.Н.Ради на Велику Україну для полагодження справ допомоги молодій Галицькій Республіці, в її боротьбі проти поляків.

Др Цегельський познайомив мене з другим членом делєґації. Наскільки пригадую собі це був др.Дмитро Левицький і здається, Д.Паліїв.” (Омелянович-Павленко М. Українсько-польська війна 1918-1919. Прага, 1929. – С.7-8.) Сам факт, що Палієва генерал пригадує з трудом, а добре пам’ятає Цегельського, говорить хто відігравав більшу роль в спроваджені до Галичині Омеляновича-Павленка.

В спогадах висвітлюються проблеми державного будівництва: відсутність досвіду, повністю порожня скарбниця, міжпартійні суперечки і т.д., автор розказує про свої враження з поїздок по повітах.

Особливо велику увагу автор приділяє подіям на Великій Україні, підготові і здійсненню антигетьманського повстання, яке автор трактує, як «самогубство» і як таке, що зруйнує державу на Наддніпрянській Україні і в Галичині, а також підготову і здійснення акту злуки українських земель, оскільки Л.Цегельський був основним зв’язковим послом між урядами ЗУНР і УНР, про відкриття і діяльність Трудового Конгресу. Спогади про ці події мають менше історичного фактажу і мають більше ознайомчий характер з тогочасним становищем і лідерами, до яких Цегельський ставився з упередженням через їхні соціалістичні погляди. Спогади Л.Цегельського хронологічно завершуються 13 лютого 1919 року, - в цей день він подав до димісії з посади секретаря закордонних справ.

Мемуарна спадщина Л.Цегельського містить багато конкретної інформації, аналізів подій і має значну історичність цінність. Деякі з фрагментів спогадів викликали гостру критику і несприйняття деякими колами. Виклавши коротко основні тези спогадів Л.Цегельського і проаналізувавши вагомі аргументи викладені в ході дискусії навколо цих спогадів варто зазначити, що спроба критичного аналізу, яку зробив С.Ріпецький, є занадто емоційна і замало об’єктивна. Позитивне значення спогадів Л.Цегельського є і в тому, що дискусія навколо них спонукала багатьох інших учасників подій, і не тільки, взятися до написання свого бачення історичних процесів.

2.2. Публіцистична спадщина
Лонгина Цегельського

Лонгин Цегельський володів хистом не тільки до суспільно-громадського життя, а й до літературної творчості. Як вже було викладено вище, він активно займався журналістською діяльністю, працював редактором або просто дописував до періодичних виданнь таких як “Молода Україна”, “Свобода”, “Діло”, “Українське слово”, “Літературно-Науковий Вісник” НТШ, “Вісти з Запорожа”, “Український прапор”, друкувався періодичних виданнях СВУ, “Українському Вістнику”, “Шляху”, “Америці”.

Не одна розлога чи скупіша в обсязі публікація Л. Цегельського наочно демонструє, передусім, його наукову ерудицію, політичну обізнаність, незаанґажованість, уміння відійти від трафаретів у судженнях. Прикладом є студії, рецензії, публіцистичні виступи-звернення: «М. П. Драгоманів, його думки, діяльність і значінє» (Молода Україна. - 1900. - Ч. II. - с.57-61, 98-100, 131-132; Ч. III. - с.11-19), рецензії на книги Любомира Селянського (Івана Петришина) «У п'ятдесяту річницю знесення панщини і відродження галицької Руси» (Львів, 1898. - 104 с.), І. Франка «Панщина і її скасуванє в 1848 році» (Львів, 1898. - 135 с.), В. Будзиновського «Панщина, єї початок і скасованє» (Чернівці, 1898. - 173 с.), Сеньобо «Австрія в XIX ст.» (переклад і коментарі С. Томашівського; Львів, 1901. - 105 с.) (ЗНТШ. - 1901. - Т.62 - Кн.4 - с.35-48), «До нашої молоді» (Діло. - 1905. - 10 груд.), «Народний з'їзд» (Діло. – 1905. - 14 груд.), «В 52-і роковини смерті Кобзаря» (Діло. - 1913. - 14 берез.). (Качкан В. Хай святиться ім’я твоє. Історія української літератури і культури в персоналіях (ХІХ – перша половина ХХ ст.), Івано-Франківськ, 2000. – С.98.)

Оцінюючи науковий стиль М.Драгоманова, Л.Цегельський відзначає, що його творчість: «не суха, не книжна, а жива і сердечна, не тільки образує ум, отвирає широкі горизонти та далекі світогляди, але й бентежить душу, ворушить серце. Історично-етнографічні його твори — се епопеї змагань людського духа до волі, добра, свободи, щастя, до раю, до золотого віку, до всього того, до чого людськість стремить і йде у вічній тузі, серед радости і розпуки, серед страшних болів і величавих триюмфів». Рецензент звертає увагу на те, як М.Драгоманов дошукувався народного ідеалу, як аналізував за народними піснями психологію українського народу. Як демократ, він стояв на національному ґрунті, обстоював потребу запро¬вадження української мови в школах, видавничій практиці. Л. Цегельський порушує таку ділянку критичних студій М.Драгоманова, як від¬кинення догматичної науки Маркса та його послідовників.

Найвищої позначки сягають критичні оцінки у «рецензійному барометрі» Л.Цегельського, коли він розглядає низьку за науковою основою книгу Л.Селянського, переобтяжену публіцистично-пропагандистським полемізмом книгу В.Будзиновського. (Качкан В. Хай святиться ім’я твоє. Історія української літератури і культури в персоналіях (ХІХ – перша половина ХХ ст.), Івано-Франківськ, 2000. – С.99.)

Широке визнання Л.Цегельському принесла розвідка «Русь-Україна і Московщина», яка отримала великий резонанс. Брошура опублікована у Львові в 1901 році накладом 10 тисяч примірників. (Цегельський Л. Русь-Україна і Московщина. – Львів. 1901.) Згодом, у 1915 році, була перевидана, коштом Союзу Визволення України, в Стамбулі накладом 40 тисяч примірників (хоча на перевиданій книжці вказано рік 1916 і наклад 15 тисяч) під назвою «Русь-Україна а Московщина-Россія». Практично увесь наклад був переданий нелегально на Наддніпрянську Україну. (Цегельський Ю. Заґа роду Цегельських і розповідь про Камінку Струмилову. – США. – “Смолоскип”, 1992. – С.345.) Ця “історично-політична розвідка Льонґіна Цегельського, з картою України” так і залишилась найвідомішою і найпопулярнішою серед його праць.

Основною її темою є обґрунтування істотної різниці між українцями і росіянами, доведення, що це два окремі народи. Автор говорить про потребу глибшого національного самоусвідомлення українцями, розуміння галичанами того, що вони є одним народом із наддніпрянськими українцями. “Виходить, що ні мова, ні назва народу не рішають про його окремішність. Натомість рішає про се його власне почуваннє своєї окремішности від сусідів.” (Цегельський Л. Русь-Україна а Московщина-Россія. Царгород, 1916. – С.9.) “Так само не рішає про народність ні віра (релігія), ні обряд.” (Цегельський Л. Русь-Україна а Московщина-Россія. Царгород, 1916. – С.17.) А про мету Російської імперії в Першій світовій війні і про становище українців, які змушені воювати в арміях чужих держав один проти іншого під час неї, говорить: “Тому й стали україножерні московські ґазети від кількох літ писати, що Россії треба конче заняти Галичину, аби задавити тамошнє українство. Аж тоді Россія зможе бути безпечною перед українським “сепаратизмом” і “мазепинством” у себе дома. (…) Яке ж становище Українців у сій війні? Тяжке воно й болюче хочби тому, що в боєвих лавах стали проти себе не по своїй волі рідні брати, сини одного й того самого українського народу. Ніколи яркійше не виявилось, як то гірко народови не мати своєї власної держави, як саме тепер…” (Цегельський Л. Русь-Україна а Московщина-Россія. Царгород, 1916. – С.114.) Далі Л.Цегельський обґрунтовує своє твердження, що в українців залишився тільки один ворог, який загрожує самому існуванню українців, - Московщина-Россія. Татари і поляки втратили державність, турки не посягають більше на Україну, а Австрія не зможе поглинути 30 міліонів українців з Надніпрянської України. Існуванню українців загрожує тільки Москва. Наприкінці праці Л.Цегельський вказує на позитивний момент для українців і оптимістично говорить: “Вкінці важне для нас те, що про українську справу заговорив ввесь світ – часописи: австрійські, німецькі, шведські, турецькі, болгарські, американські і т.д. – та думають про неї правительства німецьке, австрійське й турецьке. Навіть в союзній з Россією Анґлії й Італії пишеться про українську справу. І як небудь скінчиться отся війна – українська справа лише виграє з неї. Українське питаннє не зникне вже з овиду Европи, доки не стане самостійна українська держава.” (Цегельський Л. Русь-Україна а Московщина-Россія. Царгород, 1916. – С.115.)

У період активної політичної діяльності Л.Цегельський пише з актуальних питань того часу реферати пропагандивного змісту, яку були опубліковані окремими книжечками. У 1903 р. була опублікована брошура «Страйкові права або чи вільно страйкувати?», в 1905 – 1907 роках “накладом Народного Комітету” у Львові виходять з друку праці «Що чувати з виборчою реформою? Проєкт бар.Гавча, що з ним дієся та що руским хлопам чинити» (1906), «Проч з куриями! Проч з панованєм панів! Нехай живе загальне, безпосередне, рівне і тайне право голосування» (1905), «Проч зі шляхоцьким соймом! Проч з куриями: Жадаємо загального рівного безпосереднього і тайного виборчого права до сойму». Власним коштом опубліковує Л.Цегельський в 1907 р. книжечку «Звідки взялися і що значать назви “Русь” і “Україна”?». Накладом В.Бачинського в 1913 р. опублікована брошура «За що ведеся виборча борба?».

Деякі з них спрямовані на пояснення змісту проекту виборчої реформи, користі від неї українцям, і що необхідно робити, - “…треба сходитися на віча, на великі збори і на демонстрациї та треба грімко домагатися: загального, рівного, тайного і безпосереднього права голосовання. (…) У нас дві наші щиро-народні і панам противні партиї: національно демократична (народня) і радикальна, побивалися усе горячо і побиваються тепер ще горячіше за тим, аби раз настало справедливе виборче право.” (Цегельський Л. Проч з куриями! Проч з панованєм панів! Нехай живе загальне, безпосередне, рівне і тайне право голосування. Львів, 1905. – С.21.) “Рускі селяне, міщане і робітники! В нас нема такого великого клюбу у парляменті, як “польське коло”, ані нема ексцелєнций, котрі походили би за нами у Відни. Вся наша сила в нас самих, в міліонах руского робучого народу. А голос народу – се велика сила. (…) Нехай живе загальне, безпосередне тайне і цілком рівне виборче право!” (Цегельський Л. Що чувати з виборчою реформою? Проєкт бар.Гавча, що з ним діє ся та що руским хлопам чинити. Львів, 1906. – С.43-44.)

В 1907 році виходить з друку у Львові праця «Звідки взялися і що значать назви “Русь” і “Україна”?», яка через десять років була переопублікована в Канаді (Вінніпеґ). В них подібно до праці “Русь-Україна а Московщина-Россія” дає історико-політичну розвідку, спрямовану на підняття національної свідомості. Л.Цегельський в своїй праці робить висновок: “Знаймо лише, що ми є народ 30 міліоновий осібний, від Ляхів і Москалів, котрий мав колись свою княжу державну “Русь” і свою народно-козацьку републику “Україну”, та котрий тепер зве ся “Русинами” або “Українцями”. Знаймо, що в Росії, на Україні є 9 разів тілько Українців, що у Галичині, та що вони ідуть до тої самої ціли, що і ми – то є до того, аби ми, галицькі Українці враз з Українцями з Росії утворили одну, могучу і самостійну, народну державу РУСЬ-УКРАЇНУ!” (Цегельський Л. Звідки взяли ся і що значать назви “Русь” і “Україна” Вінніпег, 1917. – С.91.)

В часі війни Л.Цегельський тісно співпрацює з Союзом Визволення України, в який входили найактивніші представники з наддніпрянської України, Галичини і Буковини, такі як В.Дорошенко, А.Жук, М.Меленевський, О.Скоропис-Йолтуховський, В.Бачинський, Е.Бачинський, М.Возняк, Лев і Микола Ганкевичі, Е.Левицький, М.Лозинський, Р.Перфецький, В.Старосольський, С.Томашівський, В.Гнатюк, С.Рудницький, В.Сімович, В.Стефаник, О.Терлецький, Степан і Роман Смаль-Стоцькі, М.Новаківський та інші. В співпраці з СВУ Л.Цегельський опубліковує праці “З чого виникла війна та що вона нам може принести” (Відень 1915) і “Самостійна Україна” (Відень 1915) в яких висвітлює завдання української національної політики, місце і роль українського питання у міжнародних відносинах. (Патер І. Союз Визволення України: проблеми державності і соборності. Львів, 2000. – С.87.)

У праці “З чого виникла війна та що вона нам може принести” Л.Цегельський, відповідаючи на поставлене в заголовку питання, вважає, що основним винуватцем війни є Російська імперія: “Хто і задля чого викликав її? Зробила се Росія. Зробили се московський царь та його міністри, ґенерали та чиновники. Вони-то, ненаситні, якби могли зажерли б цілий світ…

…Зачалась війна від Сербів, та не за Сербів вона по правді ведеться, а за нас Українців, за нашу українську землю і за наш український нарід!” (Цегельський Л. З чого виникла війна та що вона нам може принести. Відень, 1915. – С.3.) Підставою для такого твердження є намагання Росії приєднати Галичину і Буковину до себе, з бажання задушити український рух, який все ширше розгортається в Галичині, і розгорожує поширенням його на підросійську Україну. З цієї причини обстоюється думка, яка характерна програмним засадам СВУ, що українці повинні всіма силами сприяти Австро-Угорщині здобути перемогу над Росії. Це також обґрунтовується тим, що в разі перемоги Росії і приєднання Галичини і Буковини до Російської імперії, з її режимом, це означатиме кінець “української справи”. В разі перемоги Австрії, наступить розпад Росії, і Австрія буде змушена змиритися з утворенням самостійної України. Бо Австрія не зможе приєднати всю Україну до себе, з її 30 міліонами населенням, - в такому разі українці стали б найчисельнішим народом в Австрії. Навіть, якби Австрія приєднала тільки невелику частину України, то це б збільшили силу українців в Автрії та в протистоянні з поляками, і була б надія, що решта України отримала державність, хай навіть під зверхністю Автрії чи Німеччини. Це все розуміли і російські урядовці, - “Росія бачить, що австрійські Українці чимраз свідоміші. Росія боїться, що українська самосвідомість з Галичини перекинеться через кордон до Росії, на 30 міліонову Україну. Ось чому хоче Росія дістати Галичину і Буковину в свої загребущі руки.” (Цегельський Л. З чого виникла війна та що вона нам може принести. Відень, 1915. – С.6-7.) Подає Л.Цегельський детальний історичний аналіз взаємостосунків між українцями і росіянами, починаючи від зруйнування Києва Андрієм Боголюбським в 1169 році і завершуючи тогочассям, і закликає українців боротись за самостійність: “А все ж таки, яка велетенська ріжниця між тим, що було недавно, а що сьогодня на свої-ж очи оглядаємо! І світ говорить про українську справу і самі Українці інакше про неї заговорили, ніж досі звикли говорити. Не за українські пісні чи вишивання, не за український театр чи аматорську виставу, не за українські галушки, наливку, тропак чи сині шаравари, навіть не за українські ґазети, не за “Просвіти” чи українські школи, не за поділ Галичини чи за “автономію” України йде сьогодня розмова, а – за самостійну українську державу.” (Цегельський Л. Самостійна Україна. Відень, 1915. – С.3.) А шлях до Самостійної України лежить через розгром Росії: “Для Українця зостається отже тільки одно: служити тільки український революції проти Росії та дбати тільки за визвіл, за самостійність України. Все инше – се явна чи замаскована гарними словами зрада України. (…)

Хто справді Українець, не тільки тілом чи мовою, але й усею душею і всім серцем, той мусить бажати тільки отсього посліднього, себто: розгрому Росії – і мусить для сього працювати.

…Тому маймо тверду віру, що недалекий час самостійности України.” (Цегельський Л. Самостійна Україна. Відень, 1915. – С.24.)

Точку зору Л.Цегельського на класову боротьбу можна бачити в такій фразі, де він говорячи про національну боротьбу, визнає, що появилась “класова” боротьба, - “Є в нас, що правда, і теперь клясові боротьби: мужиків з панами, робітників з капіталістами. Але ті пани і капіталісти люде головно чужі і тому клясова боротьба проти них не шкодить національній справі.” (Цегельський Л. Самостійна Україна. Відень, 1915. – С.25.)

З метою пропаганди українського питання та підтримки його на міжнародному рівні Союз Визволення України прагнув якнайбільше публікувати в іноземних країнах інформаційних статтей про Україну і СВУ. Найуспішніше ця робота проводилась на Балканах, особливо, в Болгарії та Туреччині.

Першою країною на Балканах куди спрямовувалась дипломатична акція СВУ, стала Румунія, яка після початку війни, вагалась на чий бік стати. До Бухареста надіслали рукопис брошури Л.Цегельського “Не освободителька, а гнобителька народів” для друку румунською мовою. Вона побачила світ, під назвою “Rusia Tarist? - asupritoarea popoarelor” (Бухарест, 1914), разом зі відозвами Союзу Визволення України до румунського народу і до громадської думки Європи, та з додатком – етнографічною картою України. Завдяки цій брошурі вдалося збільшити зацікавлення до українського питання серед румунського суспільства. Але, в цілому, українська справа дуже мало висвітлювалась в румунських газетах.

Значно краще стояло українське питання в Болгарії та Туреччині. Візит на початку листопада 1914 р. Л.Цегельського і С.Барана в Софію та Стамбул широко висвітлювався в газетах. А в зустрічах з болгарськими і турецькими політичними діячами, такими як д-р Радославов, д-р Генадієв у Софії, Енвер-Паша і Талаат-Бей галицькі політики знаходили підтримку і запевнення в допомозі. Бажаючи поширити розуміння української справи серед населення Болгарії болгарською мовою вийшла брошура: Др.Л.Цехелски «Не освободителка, а потисница на народитъ (Как Русия “освобождава” Украина)», в яку входили відозва Союзу Визволення України до богарського народу, відозва союзу Визволення України до громадської думки Європи, платформа Союзу та етнографічна карта України. Переклад цієї праці на болгарську мову зробив І.Шишманов і доповнив її статтею “Україна і Болгарія”. Русофільський табір у Болгарії слабо реагував на українську пропаганду. Зате галицький москвофіл-емігрант Я.Романчук, який працював професором у Варні, випустив брошуру проти українства під назвою “Європейската война и русско-украинския вопросъ”. Вона спрямовувалась проти згаданої вище публікації Л.Цегельського. Автор, обстоюючи москвофільські позиції, заперечував окремішність українського народу, а українство, взагалі, вважав австрійським витвором і німецькою інтригою. Л.Цегельський виступив з гострою критикою цих тверджень Я.Романчука, а заодно й болгарського русофіла Н.Бобчева, зокрема, за статтю про українську справу, написану в москвофільському дусі й надруковану в книжці “Българска Сбирна”. Як відповідь була опублікована брошура: Др. Л.Цехелски “Украинството нъмска интрига ли е? Отговоръ на русофилитъ Я.Романчукъ і д-рь Н.Бобчевъ” (Софія, 1915). Л.Цегельський викрив і заперечив наклепницькі вигадки цих авторів щодо українців та їхнього прагнення до незалежності. У виданні цієї брошури також допомагав І.Шишманов.

Брошури Л.Цегельського мали значний успіх, їх високо оцінили болгарська, а також константинопольська преса. Професор Т.Панов прихильно оцінив ці публікації: “В народ понесли українську справу в Болгарії борці українського визвольного руху в Софії, передусім др. Цегельський, що своїми обома знаменитими писаннями познайомив болгарську читаючу публіку із станом справи”. (Патер І. Союз Визволення України: проблеми державності і соборності. Львів, 2000. – С.99.)

У Туреччині важливу роль у розумінні українського питання відіграла брошура “Україна, Росія і Туреччина”, надрукована СВУ у Константинополі 1915 р. турецькою мовою. Вона призначалась для ознайомлення турецької суспільності з українською проблемою та українськими політичними змаганнями і мала відповісти на питання, які ставили перед громадською думкою численні публікації про Україну. Книжечка складалася зі статей Л.Цегельського “Україна й Туреччина”, М.Грушевського “Короткий огляд української історії”, В.Дорошенка “Політичні партії на російській Україні”, М.Меленевського “Культурна праця українців”, А.Жук “Російська Україна в числах” і додатків, - відозви Союзу Визволення України до турецького народу і до громадської думки Європи, платформа Союзу, а також карта Європи та України.

Окрім цього, під час поїздки в 1914 р. до Туреччини Л.Цегельський і С.Баран опублікували в турецькій пресі ряд статей з історії України. Союз Визволення України видав турецькою мовою брошуру Л.Цегельського “Росія як гнобителька народів”. (Патер І. Союз Визволення України: проблеми державності і соборності. Львів, 2000. – С.117-118.)

У Відні в 1915 р. німецькою мовою вийшла книжка “Der Krieg, die Ukraina und die Balkanstaaten” (Війна, Україна й балканські держави). До книжки входили статті Л.Цегельського “Як Росія “визволяла” Україну”, “Україна й Болгари”, “Україна й Туреччина”, а також додатки, - відозва Союзу Визволення України до балканських народів, відозва СВУ до громадської думки Європи, платформа Союзу. А у Берліні в 1915 р. була опублікована книжка “Die grossen politischen Aufgaben des Krieges im Osten und die ukrainische Frage” (Великі політичні завдання війни на Сході тай українська справа), з картою Української Держави на підставі пляну Бісмарка – Гартмана.

В цьому ж 1915 р. в Стокгольмі була опублікована шведською мовою книжка Dr.L.Cehelskyj “Ukraina sveriges beriglombda bundsforvani” (Україна - колишня шведська союзниця).

Серед літературної спадщини Л.Цегельського слід виокремити його листування. На жаль, збереглося не багато листів, та й ті розпорошенні по архівах, і окремих фондах. Але, навіть, вони дають змогу скласти думку про характер, думки і діяльність Л.Цегельського. Серед збереженних листів є листи до мітрата, адміністратора маєтків греко-католицької митрополії Тита Войнаровського. (Центральний державний історичний архів України у Львові. – Ф.682. – Оп.1. – Спр.200. – Арк.1-15.) А також до Олексія Пристая (ЦДІАЛ. – Ф.789. – Оп.1. – Спр.18. – Арк.183-197., Там само. – Спр.38. – Арк.1-11., Там само. – Спр.59. – Арк.38.), Володимира Охримовича (ЦДІАЛ. – Ф.372. – Оп.1. – Спр.92. – Арк.1-16.), а також лист Наукового Товариства ім.Шевченка у Львові до Л.Цегельського, який на той час проживав у США, з проханням організувати допомогу для НТШ і лист відповідь. (Центральний державний історичний архів України у Львові. – Ф.309. – Оп.1. – Спр.229. – Арк.43., і там само. – Спр.275. – Арк.4-7.) У вже цитованій праці В.Качкана “Хай святиться ім’я твоє. Історія української літератури і культури в персоналіях (ХІХ – перша половина ХХ ст.)” надзвичайно цінним є короткий аналіз листів Л.Цегельського. Дозволимо собі ширшу цитату, - “…нещодавно розшукані нами і досі неопубліковані листи Л.Цегельського до М.Грушевського за 1908-1913 рр. Зацікавлює дослідника широта творчої амплітуди. Так, 7 серпня 1908 р. на листі кандидата на вчителя з Москалівки з-під Косова Івана Швидюка, де описана важка матеріальна ситуація, подано найважливіше з автобіографії, Л. Цегельський дописує вкінці: “Сего студента знаю. Добрий русин (українець. - В. К.), пильний, а убогий. Заслуговує на підмогу” (ЦДІА. - Ф.1235 (М. Грушевського). - Оп.1. - Спр.812. - Арк. 4). У наступних листах то штрихами, то епізодами, а все ж вирисовується панорама діяльності Л. Цегельського: пише з Камінки-Струмилової (1909) і просить прийняти його 4 або 5 вересня; просить пробачення у М.Грушевського, що вчасно не надіслав замовлену статтю (1910 р.; Там само. - Арк. 7-8); у листі від 15 березня 1913 р. надто критично відгукується на літературні огляди М. Федюшки (М. Євшана. - В. К.), що їх друкував ЛНВ (у його розумінні критик Євшан «фиркає», а нічого не аргументує, не доказує, бо тримається предмета розмови, «наче сліпий плота...» (Там само. - Арк. 12). У наступних листах без дати Л. Цегельський інформує про те, що засів за ряд статей, відтак пише, що статті «Про наше шкільництво», «Про «Соколи» і «Січи» готові (Арк. 21). Додамо, що справді ці статті були готові, вражають багатим статистичним матеріалом, розкривають тенденції та значення українських товариств. Крім успіхів прочитуються тут і хиби. Окрім цього, знову піддає Л.Цегельський нищівній критиці писання М.Євшана, особливо ж на сторінках ЛНВ. Він не скупий на надто категоричні висновки та навіть і образливі у своїй тональності вирази: «...з-під пера неука і позера Євшана» виходить писанина, яка «робить спустошення в умах молодих, а до того ширить зневіру і песимізм, оперті на цілком хибних примісах» (Арк. 27).

Звичайно, десь перебільшував, як мовиться, пересолював Л.Цегельський щодо оцінок всього, що публікував М. Євшан і то передусім на сторінках ЛНВ. Але десь і мав рацію, коли підмічав, що отим, надмірним критицизмом молодий критик Євшан наче відганяв від критичної робітні багатьох початкуючих і ще невправних.” (Качкан В. Хай святиться ім’я твоє. Історія української літератури і культури в персоналіях (ХІХ – перша половина ХХ ст.), Івано-Франківськ, 2000. – С.96.)

Те, що Л.Цегельський був не скупий на категоричні вислови, інколи невиправдано, можна пересвідчитись переглянувши його творчий спадок, від самих початків діяльності до самого кінця життя. Інколи через свої занадто різкі оцінки Л.Цегельський був змушений перепрошувати критикованих людей.

У 1907 році Л.Цегельського став редактором щоденника “Діло”. На цьому становищі витримав лише один рік, бо в 1908 році написав гостру статтю проти митрополита Андрея Шептицького, де зробив митрополитові закид, що той хотів відірвати українське галицьке духовенство від патріотичної діяльности. За цю статтю його тоді усунули з редакції “Діла”. (Волинець С. Передвісники і творці листопадового зриву. Західньо-українські громадські і політичні діячі, Вінніпег, 1965. - С.138.) Причиною було те, що Л.Цегельський, неправильно зрозумівши наміри митрополита, поспішив опублікувати надзвичайно гостру статтю. Ось як про це говорить К.Левицький: “Під датою 27 липня 1908 р. появився розпорядок львівського митрополичого Ординаріяту з забороною духовенству втручатися в справи другого пароха. (…) Та замість піддати сей розпорядок спокійній критиці умістив був тодішній редактор Льонгин Цегельський в “Ділі” статтю під заголовком: Ad majorem Poloniae gloriam, в котрій закинув о.митрополитови Шептицькому, що він станув перед нами як чужинець, надиханий традицією Валєнродизму… За свій нерозважний крок мусів редактор Л.Цегельський внести резиґнацію, та редакцію “Діла” обняв зараз директор Александр Борковський. (…) Опісля за кілька років, поєднався п.Цегельський з о.миторополитом і перепросив його за свій нерозважний поступок”. (Левицький К. Історія політичної думки галицьких українців 1848-1914, на підставі споминів. Львів, 1926-1927. – С.495.)

Працюючи в “Літературно - Науковому Віснику”, Л.Цегельський вів розділ “З австрійської України”. Проаналізувавши їх, можна встановити весь спектр зацікавлень Л.Цегельського. Це і низка статей «Галицьке москвофільство в останній його фазі» (ЛНВ. - 1906. - Т. 66. - Кн. 4. - с.389-406), а також рецензійні замітки без заголовків про: потреби ревізії української полі¬тики (ЛНВ. - 1909. - Т. 68. - Кн. 10. - с.177-191); українські середні школи та сеймова виборча реформа; національна справа у парламенті (ЛНВ. - 1909. - Т. 68. - Кн. 10. – с.602-615); хроніка хвороби парламенту й українська справа; політичне значення українського університету у Львові (ЛНВ. - 1910. - Т. 51. - Кн. 12. - с.172-179); проблеми рідної школи та приватні українські гімназії; характеристика «галичанщини»; «мертві точки» в партійному житті (ЛНВ. – 1910. - Т. 52. - Кн. 10. – с.173-181); антиукраїнські законопроекти; питання середнього шкільництва; українсько-польські стосунки з висоти віденської «обсерваторії» (ЛНВ. – 1910. - Т. 69. - Кн. 3. – с.669-679); статті, переважно парламентської проблематики, - “Сoймова кріза в Галичині” (ЛНВ. - 1910. – Т. 52. - Кн. 10. - c.414-419), “3 галицької України” (ЛНВ. - 1911. - Т. 53. - Кн. З. – c.635-644), “Українці в новім парляменті” (ЛНВ. – 1911. - Т. 56. - Кн 1. – c.352-370), “Довкола виборчої реформи до галицького сейму” (ЛНВ. – 1911. – T. 56. – Кн. 1. – с.593-603), “По сесії галицького сейму” (ЛНВ. - 1912. - Т. 57. - Кн. 1. – c.363-377), “За український університет у Львові” (ЛНВ. – 1912. - Т. 58. - Кн. 10. – с.156-165), “Місяць з'їздів та резолюцій” (ЛНВ. - 1913 - Т. 61. - Кн. 1. – с.382-390).

Цей перелік публікації в “Літературно–Науковому Віснику” дає нам можливість оцінити продуктивність Л.Цегельського, широту його інтересів. Окрім такого періодичного дописування як до ЛНВ, Л.Цегельський писав окремі одинокі статті в різних періодичних виданнях. Так перебуваючи у Відні (1919 – 1920), в “Українському прапорі” надруковані тільки дві статті Л.Цегельського, - Після 573 літ прірви // Український прапор №23-25. 1 листопода 1919, яка є спогадами, і До питання про орієнтацію // Український прапор №5. 20 січня 1920.

З нагоди сімдесятиріччя Митрополита Шептицького Л.Цегельський опубліковує низку статей у філадельфійській «Америці» в грудні 1935 р. та січні – лютому 1936 р. У 1937 р. вони були опубліковані окремою брошурою під назвою «Митрополит Андрій Шептицький. Короткий життєпис і огляд його церковно-народної діяльности», а в 1995 р. вона була перевидана у Львові. Л.Цегельський в доступній формі подає основні відомості про життя та діяльність Андрея Шептицького та підкреслює велике значення постаті Митрополита для збереження і розвитку української нації: «Та треба нам ствердити, що Митрополит Шептицький – єдиний в нашій історії митрополит, що вміє дбати про всесторонній розвиток нації.» (Цегельський Л. Митрополит Андрій Шептицький. Короткий життєпис і огляд його церковно-народної діяльності. Львів, 1995. – С.77-78.)

Публіцистичні твори Л.Цегельського носять, переважно, просвітницько-пропагандивний характер. Очевидно, що чимало публікацій залишились не згаданими в цій праці. Але і ця публіцистична спадщина Л.Цегельського, яку на даний час вдалось виявити, дає можливість поглянути на політичні думки і проблеми початку ХХ століття в Галичині взагалі, і побачити політичний світогляд Лонгина Цегельського зокрема.


Висновки

Лонгин Цегельський – неординарна особистість, яка провадила активну громадську, журналістську, політичну і дипломатичну діяльність у першій половині ХХ століття.

Походячи із давнього священичого роду, який відзначався національною свідомістю і чіткою громадянською позицією його представників, котрі активно й саможертовно трудилися не лише як душпастирі, а й як просвітителі та громадські діячі, Л.Цегельський продовжив, розвинув ці традиції, піднявшись на ще вищий щабель громадянської активності. Це було, взагалі, досить типовим явищем для галицької інтелігенції та розвитку національного руху в ХХ ст.

Отримавши ґрунтовну освіту, маючи чудові природні здібності та надзвичайну енергію і працездатність, Л.Цегельський усе своє життя посвятив справі української державності. В результаті став одним із провідних громадсько-політичних діячів в Галичині, учасником західноукраїнських державотворчих процесів. Відомий спочатку як активіст студентського руху, далі - діяч національно-демократичної партії, який вніс вагомий вклад у здійснення Листопадового Чину та діяльність апарату уряду ЗУНР, обіймав посаду міністра закордонних справ Західно-Української Народної Республіки, причинився втіленню в життя ідеї об’єднання двох українських республік, став одним із перших українських дипломатів, який вів багато переговорів з іноземними представниками та знайомив світ із українською справою. Його досвід, здобутий під час роботи в комісії з питань закордонних справ австрійського парламенту, виявився особливо корисним для зовнішньополітичної діяльності ЗУНР. Виконуючи обов’язки міністра закордоних справ ЗУНР, він виявляв розумну виваженість у політичних питаннях, що було не простою справою у складних політичних ситуаціях того часу.

Отже, можна стверджувати, що він відіграв неабияку роль у громадсько-політичному житті Галичини напередодні Першої світової війни та у Західно-Українській Народній Республіці.

Тому літературно-публіцистична спадщина діяча такого рівня, яка, до того ж, є тематично широкою і різноманітною, має значну історичну цінність. У творчій спадщині Лонгина Цегельського знаходимо багато цікавих спогадів та аналітичних міркуваннь, які, до певної міри, актуальні і для сучасної епохи. На жаль, вона ще маловідома та не досліджена. Це зумовлено як історичними обставинами (які, з одного боку, привели до розпорошеності його творчої спадщини по різних країнах, а з іншої сторони, радянська історіографія уникала дослідження таких тем), так і приватними обставинами, пов’язаними із його раптовою смертю та загадковим зникненням його архіву.

Аналіз дослідженої спадщини Л.Цегельського дозволяє судити, наскільки різнобічною і важливою для розвитку української державницької ідеї була діяльність цього діяча. Світоглядні позиції Л.Цегельського, його блискуча освіта зумовили характер його літературно-публіцистичної діяльності, він спирався на європейський досвід, докладав зусиль, щоб ознайомити українського читача з ідеями, які були визначальні в політичному і культурному житті тогочасної Європи, а далі, під час Першої світової війни – ознайомити світ з українським питанням. Тому необхідно ширше і глибше досліджувати діяльність Л.Цегельського і його спадщину.

Звичайно, до спогадів Л.Цегельського, як і до всіх інших, мусимо підходити обережно, виважено і об’єктивно, оскільки кожен автор мемуарів є суб’єктивний щодо описуваних подій. Його точка зору, індивідуальне сприйняття і певна зацікавленість не можуть не відбитись на висвітленні подій і явищ, що їх подає.

Тому не дивно, що різні автори по-різному описують ті самі факти. Тож цілком закономірно, що під час висвітлення та оцінювання подій, які мали місце під час національно-визвольних змагань на початку ХХ століття, були досить відмінні, а часом і протилежні свідчення. Мусимо всіх їх брати до уваги, щоб якомога об’єктивніше відтворити історичну картину.

Чим більше спогадів буде у розпорядженні істориків, писаних з різних позицій, навіть протилежних, тим легше відновити весь перебіг подій. І те, що книга “Від легенд до правди” спровокувала велику дискусію на сторінках діаспорних газет (як підтримки, так і критика автора), можемо зарахувати до її позитивного значення.

Правда, мусимо враховувати, що свої спогади Л.Цегельський писав багато років після описуваних подій, що спричинилось до затирання деяких імен і деталей та зумовлює певні неточності.

Публіцистика Л.Цегельського дає можливість вникнути в політичний світогляд галицьких українців початку ХХ століття, побачити тогочасні політичні проблеми і думки. Вона відкриває прагнення кращих політичних умів Галичини до створення незалежної української держави європейського зразка та показує конкретні, і часто переконливі, шляхи здійснення цього прагнення. Лонгин Цегельський детально аналізує світоглядні, політичні та об’єктивні фактори, що стають на заваді українському державотворенню. Особливо багато уваги приділяє він обгрунтуванню окремішності українців та ставлення до них сусідів.

Широке визнання Л.Цегельському принесла розвідка «Русь-Україна і Московщина», яка отримала великий резонанс у Галичині та активно, хоч і нелегально, пропагувалась на Наддніпрянську Україну. Ця праця не втрачає актуальності і в наш час, коли не раз псевдонауковці намагаються заперечити історичну самобутність українського народу.

Основною темою цієї праці є обґрунтування істотної різниці між українцями і росіянами, доведення, що це два окремі народи. Автор говорить про потребу глибшого національного самоусвідомлення українцями, розуміння галичанами того, що вони є одним народом із наддніпрянськими українцями. Л.Цегельський обґрунтовує своє твердження, що в українців залишився тільки один ворог, який загрожує самому існуванню українців, - Московщина-Россія. Весь подальший хід історії показав, наскільки мав рацію Л.Цегельський.

Більшість історико-політичних розвідок цього видатного діяча спрямована на підняття національної свідомості. При тому він подає детальний історичний аналіз взаємостосунків між українцями і росіянами, починаючи від періоду Київських князів і завершуючи тогочассям, і закликає українців боротись за самостійність.

У численних своїх публікаціях він висвітлює завдання української національної політики, місце і роль українського питання у міжнародних відносинах. Деякі праці спрямовані на пояснення конкретних правових питань, наприклад, роз’яснення змісту проекту виборчої реформи, користі від неї українцям, і як нобхідно поступати. Часто він наводить багатий статистичний матеріал, що свідчить про глибоке вивчення проблем.

Публіцистичні твори Л.Цегельського носять, переважно, просвітницько-пропагандивний характер. Разом з тим, він гостро реагує на всі, на його погляд, хибні чи неточні публікації, чим не раз викликав довгі дискусії. Але навіть тоді, коли його позицію можна розцінювати неоднозначно, коли можна поставити під сумнів його правоту, не можна сумніватися у його щирому вболіванні за загальне добро українців та їх держави. Інтереси України були для нього визначальними у всіх діях і стремліннях.

Таким чином, постать Л.Цегельського належить до когорти визначних особистостей визвольних змагань початку ХХ століття, які відзначилися глибокою освіченістю, чіткою патріотичною позицією та жертовною й активною діяльністю задля блага української держави та українського народу.

Назріла потреба зібрати, упорядкувати і опублікувати краще з публіцистичної та мемуарної спадщини Л.Цегельського, дати добрі коментарі, що додасть багато штрихів для дослідження національно-визвольного руху українців наприкінці ХІХ – на початку ХХ століття.



СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ
ДЖЕРЕЛ ТА ЛІТЕРАТУРИ:

Центральний державний історичний архів України, м.Львів


Ф.309. – Наукове Товариство ім.Шевченка.
Ф.328. – Редакція української енциклопедії.
Ф.372. – Охримович Володимир.
Ф.401. – Редакція журналу «Літературно-Науковий Вісник».
Ф.682. – Войнаровський Тит.
Ф.789. – Пристай Олексій.


Довідкові видання


Енциклопедія українознавства: Словникова частина / За ред. проф. В.Кубійовича. – Париж – Нью Йорк, 1984. – Т.10.
Encyclopedia of Ukraine / Editer by Danylo Husar Struk. – Toronto – Buffalo – London, 1993. – V.5.
Українська журналістика в іменах: Матеріали до енциклопедичного словника / За ред. М.М.Романюка. – Львів, 1997. – Вип.IV.


Публіцистика


Цегельський Л. Русь-Україна і Московщина. – Львів. 1901.
Цегельський Л. Русь-Україна а Московщина-Россія. Царгород, 1916.
Цегельський Л. Проч з куриями! Проч з панованєм панів! Нехай живе загальне, безпосередне, рівне і тайне право голосування. Львів, 1905.
Цегельський Л. Що чувати з виборчою реформою? Проєкт бар.Гавча, що з ним діє ся та що руским хлопам чинити. Львів, 1906.
Цегельський Л. Звідки взяли ся і що значать назви “Русь” і “Україна” Вінніпег, 1917.
Цегельський Л. Звідки взяли ся і що значать назви “Русь” і “Україна”? Львів, 1907.
Цегельський Л. Страйкові права або чи вільно страйкувати? Львів, 1903.
Цегельський Л. Проч зі шляхоцьким соймом! Проч з куриями: Жадаємо загального рівного безпосереднього і тайного виборчого права до сойму. Львів,
Цегельський Л. За що ведеся виборча борба? Львів, 1913.
Цехелски Л. Не освободителка, а потисница на народитъ (Как Русия “освобождава” Украина). Софія, 1914.
Цехелски Л. Украинството нъмска интрига, ли е? Софія, 1915.
Цегельський Л. З чого виникла війна та що вона нам може принести. Відень, 1915.
Цегельський Л. Самостійна Україна. Відень, 1915.
Цегельський Л. Самостійна Україна. // Пам’яткова книжка Союза визволення України Календар на 1917 рік. Відень, 1917.
Цегельський Л. Від леґенди до правди. - Нью Йорк - Філадельфія, 1960.
Цегельський Л. Після 573 літ прірви // Український прапор №23-25. Відень, 1 листопода 1919.
Цегельський Л. До питання про орієнтацію // Український прапор №5. Відень, 20 січня 1920.
Цегельський Л. Як це було? Спогади з часу повстання української держави // Український вістник №4. Нью Йорк, 1927.
Цегельський Л. Памяти Евгена Петрушевича // Америка №128-134. Філадельфія, 1940.
Цегельський Л. Як воно по правді було // Америка. Філадельфія, 1936-1937.
Цегельський Л. Як то справді було на Першого Листопада // Америка. Філадельфія, 7 листопада 1947.
Цегельський Л. Той, хто очолив Листопадове Діло // Америка. Філадельфія, 5 грудня 1955.
Цегельський Л. Від леґенд до правди. Уривки зі споминів про події в Україні, звязані з Першим Листопадом 1918р. // Америка. Філадельфія, грудень 1959 – квітень 1960.
Цегельський Л. Про підготовку повстання // Батьківщина №11-12(1732). – лист.-груд.1990.
Цегельський Л. Митрополит Андрій Шептицький. Короткий життєпис і огляд його церковно-народної діяльности. Філадельфія, 1937.
Цегельський Л. Митрополит Андрій Шептицький. Короткий життєпис і огляд його церковно-народної діяльності. Львів, 1995.


Періодичні видання


Америка. – Філадельфія, 1936-1962.
Діло. – Львів, 1905, 1907-1908, 1913.
Календар товариства “Просвіта” 1937, - Львів, 1936.
Літературно-Науковий Вісник. – Львів, 1906-1913.
Молода Україна. – Львів, 1900-1902.
Свобода. – Нью Йорк, 1955, 1987.
Українське Слово. – Львів, 1915-1918.
Український прапор. – Відень, 1919-1921.


Література


Баран С. З моїх спогадів про Івана Франка // Спогади про Івана Франка. Львів, 1997. – С.445.
Богачевський Д. Рецензія на рецензії // Америка №109 - 123. – 1962.
Волинець С. Передвісники і творці листопадового зриву. Західньо-українські громадські і політичні діячі, Вінніпег, 1965.
Wladyslaw Pobog-Malinowski Najnowsza historia polityczna polski. Tom drugi 1914-1939. Gdansk, 1990.
Гірняк Н. Полковник Василь Вишиваний. – Вінніпег, 1956.
Громик В. А тут 70 літ служили Богові їх дід і прадід… // За вільну Україну №74. 21 квітня 1994.
Гунчак Т. Україна перша половина ХХ століття. – Київ, 1993.
Гуцуляк М. Перший листопад 1918 року на західних землях України. Київ, 1993.
Дорошенко Д. Історія України 1917-1923рр. т.І. Доба Центральної Ради. Ужгород, 1932.
Дорошенко Д. Історія України 1917-1923рр. Т.ІІ. Українська Гетьманська Держава. Ужгород, 1930.
Дроздовська О. Цегельський Лонгин // Українська журналістика в іменах: Матеріали до енциклопедичного словника / За ред. М.М.Романюка. – Львів, 1997. – Вип.IV. – С.267.
Заклинський І.М. Роля Вітовського в листопадовому перевороті // Свобода №14. – 1955.
Качкан В. Хай святиться ім’я твоє. Історія української літератури і культури в персоналіях (ХІХ – перша половина ХХ ст.), Івано-Франківськ, 2000.
Кедрин-Рудницький Іван Рецензія на книгу Л.Цегельського “Від леґенд до правди” // Вільна Україна, збірник №26. – 1961.
Кравець Я. І відчиняться двері храму… // Шлях перемоги №18-19. 30 квітня 1994.
Крип’якевич І. та ін. Історія Українського Війська. – Львів, 1992.
Кузьма О. Листопадові Дні 1918р. Львів, 1931.
Левицький К. Історія політичної думки галицьких українців 1848-1914, на підставі споминів. Львів, 1926-1927.
Левицький К. Українські політики. Сильвети наших давніх послів і політичних діячів. Львів, 1936.
Левицький К. Великий зрив (до історії української державности від березня до листопада 1918р. на підставі споминів та документів). Львів, 1931.
Левицький К. Перед роком // Український прапор №23-25. Відень, 1 листопада 1919.
Лехнюк О. Воістину подвижник // Вірую №9. квітень 1994.
Литвин М. Україно-польська війна 1918-1919рр.. Львів, 1998.
Литвин М., Науменко К. Історія ЗУНР. Львів, 1995.
Литвин М.Р., Науменко К.Є. Історія галицького стрілецтва. Львів, 1991.
Лозинський М. Галичина в 1918-1920. Нью Йорк, 1970.
Людкевич С. Перший франківський концерт // Спогади про Івана Франка. Львів, 1997.
Макарчук С. Українська республіка Галичан. Львів, 1997.
Млиновецький Р. Нариси з історії українських визвольних змагань. Львів, 1994.
Назарук О. Рік на великій Україні. Спомини з української революції. Відень, 1920.
Нагаєвський І. Історія української держави двадцятого століття. Київ, 1993.
Омелянович-Павленко М. Українсько-польська війна 1918-1919. Прага, 1929.
Омелянович-Павленко М. Спомини. Львів, 1930.
Павлюк О. ЗУНР і політика Угорщини // Україна в минулому. Вип.7. Київ-Львів, 1995.
Паліїв Д. Листопадова революція. З моїх спогадів. Львів, 1929.
Патер І. Союз Визволення України: проблеми державності і соборності. Львів, 2000.
Пашук В. “Просвіта” на Камянеччині, Львів, 1999.
Регульський В., Кондратюк В. ЗУНР: становлення і захист завоювань (1918-1921). Львів, 1998.
Ріпецький С. Листопад 1918 року. Листопадовий зрив, Українські Січові Стрільці, полковник Дмитро Вітовський – в кривому дзеркалі споминів Лонгина Цегельського. Нью Йорк – Детройт, 1961.
Рудницька М. Статті. Листи. Документи. Львів, 1998.
Стахів М. Західня Україна та політика Польщі, Росії і Заходу (1772-1918). – Т.1-2. Скрентон, 1958.
Стахів М. Західня Україна. Нарис історії державного будівництва та збройної і дипломатичної оборони в 1918-1923. – Т.3-5. Скрентон, 1959-1960.
Стахів М. Західня Україна. Збройна і дипломатична оборона в 1919-1923. – Т.6. Скрентон, 1961.
Стахів М. Україна проти большевиків. – Тернопіль, - 1992.
Тищик Б., Вівчаренко О. Західноукраїнська народна республіка в 1918-1923рр.. Коломия, 1993.
Трегуб М. До історії видання збірки І.Франка “Мій Ізмарагд” // Іван Франко – письменник, мислитель, громадянин: Матеріали Міжнародної наукової конференції, Львів, 25-27 вересня 1996 р., Львів, 1998.
Цегельська О. Пригадую слова діда // Свобода. – 7 лютого 1987.
Цегельський Ю. Заґа роду Цегельських і розповідь про Камінку Струмилову. – США. – “Смолоскип”, 1992.
Цегельський Ю. Дещо про Перший Листопад 1918 року // Вільне слово. – листопад 1979 – січень 1980.
Чайковський А. Чорні рядки: Мої спомини за час від 1 листопада 1918 р. до 13 травня 1919 р. / Текст та коментар підготував Б.Якимович // Дзвін. 1990. №6.
Якимович Б. Возз’єднання, з’єдинення, злука // Ямгорів. Літературно-краєзнавчий альманах. №2. Городенка, 1990.
Ярославин С. Визвольна боротьба на Західньо-Українських Землях у 1918-1923 роках. Філадельфія, 1956.




МАТЕРІАЛИ ДО БІБЛІОГРАФІЇ
ЛОНГИНА ЦЕГЕЛЬСЬКОГО


1. Русь-Україна і Московщина. Львів, 1901.
2. Русь-Україна а Московщина-Россія. Царгород, 1916.
3. Проч з куриями! Проч з панованєм панів! Нехай живе загальне, безпосередне, рівне і тайне право голосування. Львів, 1905.
4. Що чувати з виборчою реформою? Проєкт бар.Гавча, що з ним діє ся та що руским хлопам чинити. Львів, 1906.
5. Страйкові права або чи вільно страйкувати? Львів, 1903.
6. Проч зі шляхоцьким соймом! Проч з куриями: Жадаємо загального рівного безпосереднього і тайного виборчого права до сойму. Львів,
7. За що ведеся виборча борба? Львів, 1913.
8. Звідки взяли ся і що значать назви “Русь” і “Україна”? Львів, 1907.
9. Звідки взяли ся і що значать назви “Русь” і “Україна” Вінніпег, 1917.
10. З чого виникла війна та що вона нам може принести. Відень, 1915.
11. Цегельський Л. Самостійна Україна // Пам’яткова книжка Союза визволення України. Календар на 1917 рік. Відень, 1917.
12. Самостійна Україна. Відень, 1915.
13. Цехелски Л. Не освободителка, а потисница на народитъ (Как Русия “освобождава” Украина). Софія, 1914.
14. Цехелски Л. Украинството нъмска интрига, ли е? Софія, 1915.
15. Митрополит Андрій Шептицький. Короткий життєпис і огляд його церковно-народної діяльности. Філадельфія, 1937.
16. Митрополит Андрій Шептицький. Короткий життєпис і огляд його церковно-народної діяльності. Львів, 1995.
17. Від леґенди до правди. - Нью Йорк - Філадельфія, 1960.
18. До питання про орієнтацію // Український прапор №5. Відень, 20 січня 1920.
19. Після 573 літ прірви // Український прапор №23-25. Відень, 1 листопода 1919.
20. Як це було? Спогади з часу повстання української держави // Український вістник №4. Нью Йорк, 1927.
21. Памяти Евгена Петрушевича // Америка №128-134. Філадельфія, 1940.
22. Як воно по правді було // Америка. Філадельфія, 1936-1937.
23. Як то справді було на Першого Листопада // Америка. Філадельфія, 7 листопада 1947.
24. Той, хто очолив Листопадове Діло // Америка. Філадельфія, 5 грудня 1955.
25. Від леґенд до правди. Уривки зі споминів про події в Україні, звязані з Першим Листопадом 1918р. // Америка. Філадельфія, грудень 1959 – квітень 1960.
26. Про підготовку повстання // Батьківщина №11-12(1732). – лист.-груд.1990.
27. Україна й Туреччина // Україна, Росія й Туреччина. Царгород, 1915.
28. Der Krieg, die Ukraina und die Balkanstaaten. Відень 1915р.
29. Ukraina sveriges beriglombda bundsforvani Стокгольм, 1915.
30. Die grossen politischen Aufgaben des Krieges im Osten und die ukrainische Frage. Берлін, 1915.
31. Галицьке москвофільство в останній його фазі // ЛНВ. - 1906. - Т. 66. - Кн. 4. - С.389-406.
32. ЛНВ. - 1909. - Т. 68. - Кн. 10. - С.177-191.
33. ЛНВ. - 1909. - Т. 68. - Кн. 10. – С.602-615.
34. ЛНВ. - 1910. - Т. 51. - Кн. 12. - С.172-179.
35. ЛНВ. – 1910. - Т. 52. - Кн. 10. – С.173-181.
36. ЛНВ. – 1910. - Т. 69. - Кн. 3. – С.669-679
37. Сoймова кріза в Галичині // ЛНВ. - 1910. – Т. 52. - Кн. 10. - С.414-419.
38. 3 галицької України // ЛНВ. - 1911. - Т. 53. - Кн. З. – С.635-644.
39. Українці в новім парляменті // ЛНВ. – 1911. - Т. 56. - Кн 1. – С.352-370.
40. Довкола виборчої реформи до галицького сейму // ЛНВ. – 1911. – T. 56. – Кн. 1. – С.593-603.
41. По сесії галицького сейму // ЛНВ. - 1912. - Т. 57. - Кн. 1. – С.363-377.
42. За український університет у Львові // ЛНВ. – 1912. - Т. 58. - Кн. 10. – С.156-165.
43. Місяць з'їздів та резолюцій // ЛНВ. - 1913 - Т. 61. - Кн. 1. – С.382-390.


Інші статті:

Лонгин Цегельський - речник Української Держави (Життєпис) ››
Розправа над Українською Католицькою Церквою ››
Українські збройні сили періоду Гетьманату ››
В’ячеслав Липинський: проблематика історії України ››
Короткий огляд “Історичних есе” Івана Лисяка-Рудницького ››
Політична історія Хозарського каганату ››



Пошук по сайту


Новини    

10.02.15

Нові фотографії

У розділі "Діти" з'явилась дві нові частини: 15. Шацьк - 2014 та 16. Літо - осінь 2014

01.09.14

Марічка - школярка!

Від сьогоднішнього дня у нас в сім'ї уже дві школярки.

27.06.14

Нові фотографії дітей

У розділі "Діти" з'явилась нова, чотирнадцята частина, з фотографіями: 14.Зима 2013 - весна 2014 .

07.12.13

Новий розділ з фото

У розділі "Діти" з'явилась нова, тринадцята частина, з фотографіями зробленими літом-осінню 2013 року: 13.Літо-осінь 2013 .

30.07.13

Новий розділ з фото

У розділі "Діти" з'явилась нова, дванадцята частина, у якій є фотографії зроблені зимою-весною 2013 року.

20.12.12

Нове відео

Розділ "Відео" поповнився декільками відео-роликам.

07.12.12

Нові фотографії

У розділі "Діти" з'явилась нова, одинадцята частина, у якій можна побачити фотографії зроблені літом-осінню 2012 року.

01.09.12

Оля - школярка!

Наша Оля не відомо коли встигла так швидко вирости, але факт залишається фактом, - тепер Оля стала школяркою.

30.07.12

Нові розділи

До розділу "Діти" додано дві нові частини: 9. Жовтень 2011 - січень 2012 та 10. Весна 2012 .

25.10.11

Новий розділ

Створено восьму частину розділу "Діти", - "Липень-вересень 2011".

01.07.11

Новий розділ

Створено сьому частину розділу "Діти", - І півріччя 2011.

30.01.11

Слайд-шоу

Запущено випробування режиму слайд-шоу.

20.01.11

Наповнення сайту

Створено шосту частину розділу "Діти", - охоплює період осінь-зима 2010 року.

28.11.10

Оновлення на сайті

Додано 4 та 5 частину у розділі "Діти" та нове відео у відповідний розділ, здійснено ряд дрібних змін.

06.09.10

Оновлена "Гостьова книга"

Внаслідок атаки ботів на "Гостьову книгу", прийшлось її відновлювати та подбати про підвищення захисту, а заодно і обновився дизайн.

15.07.10

Свіжі фотографії

Створено третю частину розділу "Діти".

28.10.09

Нові розділи

Створено нові розділи "Діти" та "Відео".

01.08.09

Доповнено розділ "Статті"

До розділу "Статті" додано три матеріали на історичну тематику, написані у 1998-2001 роках.

10.06.09

Оновлено сайт

Значно оновлено (v.2.2) і доповнено розділи Аня, Оля та Марічка, коментарі винесено в окремий розділ "Гостьова". Здійснено багато дрібних, малопомітних удосконалень.

01.05.09

Криза

Світова криза залишила свій слід і на нашому сайті. Вже півроку, на ньому не появляється нічого нового. А запланована модернізація сайту (перехід на Joomla (v.3)), над якою ми трудились в грудні-січні, не відбудеться взагалі...

10.01.09

Вибачення

З технічних причин був відсутній доступ до нашої інтернет-сторінки з 28 грудня 2008 року по 9 січня 2009 року. Просимо вибачити за незручності.

26.10.08

Створено розділ "Аня"

Створено розділ наповнений фотографіями Ані.

13.10.08

Зворотній зв'язок

Створено форму для бажаючих залишити коментар або повідомлення.

13.09.08

Хрестини

В церкві святих Кирила і Мефодія відбулися хрестини Купчик Марії Володимирівни.

28.08.08

Завершення реорганізації

Нарешті завершилась реорганізація сайту (перехід з html на php (v.2)).

21.08.08

Поповнення!

У нас народилась дівчинка (вага 3100, ріст 52). Мама і доня почувають себе добре. Тато займається Ольгою, тому реконструкція сайту затягується...

16.08.08

Увага!

З сьогоднішнього дня розпочалась реконструкція сайту. Як наслідок можливі деякі проблеми з його функціонуванням.

01.07.08

Старт

Запущено роботу інернет-сторінки!

 

   Copyright ©2008-2011 Kupchyk v.2.3.1