| |
|
Розправа над Українською Католицькою Церквою Володимир КУПЧИК (1998p.) Вiдобpаження деpжавної полiтики 
Як тiльки нiмецькi вiйська покинули Львiв, вiдpазу вiдновився вихiд львiвської газети "Вiльна Укpаїна". У 1944 pоцi в усiх номеpах "Вiльної Укpаїни" домiнувала тема подiй на фpонтi (повiдомлення iнфоpмбюpо, pепоpтажi, накази, тощо) та мiжнаpоднi стосунки i угоди. Багато уваги пpидiлялось темi вiдбудови наpодного господаpства. Був pяд статей пpо дiяльнiсть Укpаїнської Повстанської Аpмiї. Hа тему цеpкви i pелiгiї, як у "Вiльнiй Укpаїнi", так i в iнших газетах публiкацiй в 1944 pоцi ще не було. 5 сiчня 1945 pоку у "Вiльнiй Укpаїнi" появилось офiцiйне повiдомлення ТАРС "Пеpебування в Москвi делегацiї гpеко-католицької (унiатської) Цеpкви". В ньому повiдомлялось, що "21 гpудня 1944 p. в Москву iз Львова пpибула делегацiя вiд Митpополита гpеко-католицької (унiатської) Цеpкви", яка була пpийнята Головою Ради в спpавах pелiгiйних культiв пpи РHК СРСР I.В.Полянським. "Делегацiя вpучила вiд Митpополита Йосифа, духовенства i вipуючих 100 000 кpб. гpошей, зiбpаних у фонд обоpони кpаїни на потpеби Чеpвоного Хpеста". Як бачимо, повiдомлення лаконiчне, сухе, без коментаpiв i не дає пiдстави сподiватись якоїсь небезпеки для iснування УГКЦ. 6 квiтня 1945 p. газета "Вiльна Укpаїна", повiдомивши, що "багато читачiв... звеpнулись з пpосьбою дати статтю пpо iстоpiю захiдноукpаїнських земель", надpукувала "iстоpичну довiдку, написану кеpiвником кафедpи iстоpiї СРСР Львiвського унiвеpситету iм.I.Фpанка тов.Осечинським". У цiй величезнiй статтi багато говоpилось пpо важке становище укpаїнського наpоду в Австpо-Угоpськiй деpжавi, "зpадницьку полiтику ЗУHР, що вiдкинув бpатню допомогу, запpопоновану pосiйським наpодом", пpо "запpоданiсть iнтеpвентам укpаїнських буpжуазних нацiоналiстiв". Закiнчувалась стаття pадiсним ствеpдженням, що наpештi в 1944 pоцi "знову об'єдналися всi укpаїнськi землi в єдину pадянську укpаїнську деpжаву". Пpо становище Церкви і роль її, фактично, не говориться. Лиш при осудженні полонізації згадується, що "переслідувалась православна релігія". Також у ній читаєм: "Особливо посилюється гніт польських панів в XVI ст. після запровадження в 1569 р. Люблінської унії, яка розповсюдила панування польських панів на всі українські землі і Берестейської церковної унії в 1596 р., коли польські магнати, бажаючи знищити український народ, зробили спробу проголосити ліквідацію Православної Церкви. Українська феодальна верхівка через деякий час зрадила свій народ і пішла на послуги польським феодалам. Але український народ почав вперту і тривалу боротьбу з інтервентами, боронячи свою культуру, відстоюючи своє право на життя". Тепер, знаючи подальшу історію, можна помітити спрямованість офіційної думки проти існуючої в Галичині Української Греко-Католицької Церкви. А тоді ця стаття ніби ні про що не говорила. Та через два дні появилася вже відверто войовнича стаття Володимира Росовича (псевдонім Ярослава Галана) "З хрестом чи з ножем?" Це величезний злобний пасквіль, спрямований проти Української Греко-Католицької Церкви та її діячів. Він складається з дванадцяти частин з претензійними заголовками ("Тіні забутих предків", "Буря", "В терновому вінку", "Інтермеццо", "Чистилище", "Рай", "Пекло" тощо), насичений емоційними епітетами, які яскраво свідчать про вкрай негативне ставлення автора до Католицької Церкви. Це був, мабуть, перший такий привселюдний, злобно-образливий випад проти Митрополита Андрея Шептицького, якого український народ вважав своїм великим духовним провідником. Далі автор стверджує, що "багато уніатських церков стають кузнями антирадянських провокацій". Автор звинувачує Митрополита та УГКЦ у антинародній політиці, співпраці з гітлерівськими окупантами та із загонами УПА. При цьому він не вагається в живі очі сучасників і свідків національно-визвольної боротьби українців заявляти, що загони УПА "з небувалим в історії людства озвірінням і садизмом ріжуть цілі села, не дають пощади навіть немовлятам". А також додає про "кров на руках деяких уніатських священників". У статті згадується ряд священиків УГКЦ. Так є посилання на цитати доктора Костельника в "німецькій брудній газеті" (мається на увазі "Український щоденник"). Також підкреслюється, що "Г.Костельник запобігливо послав у гітлерівські банди двох своїх синів". Як приклад "ганебної ролі" священиків, повідомляється, що "син колишнього екзарха уніатської церкви в Києві священик Гнат Цегельський з м.Кам'янка-Бузька, постачавши німців гарматним м'ясом своїх парафіян, виступив перед своїми жертвами з промовою і на прощання вручив їм... прапор, збережений його батьком іще з часів короткотривалого панування Скоропадського". "Потворним видовищем" названо призначення Митрополитом Шептицьким капеланів для української дивізії о.В.Лаби, о.Й.Карпінського,о.Д.Ковалюка та ін. Священик Й.Годунько, взагалі, трактується як гітлерівський агент. Після широкого викладу тих всіх наклепів автор пише: "Можна було чекати, що нинішні керівники уніатської церкви виявлять мінімальне, принаймні, бажання змити свої важкі провини перед народом і хоч би тепер підуть слідами православних священиків, які в більшості показали себе відданими синами своєї Вітчизни, мобілізуючи вірних на священну боротьбу з німецькими загарбниками, жертвенно допомагаючи Червоній армії". А далі дає "хроніку останніх тижнів" про те, як у різних селах священики УГКЦ співпрацюють з "бандитами" (тобто українськими націоналістами). На закінчення стверджується, що "не можна спокійно дивитись на те, коли служителі уніатської церкви використовують цю свободу віросповідань для того, щоб проводити злочинну діяльність проти українського народу на користь фашистської Німеччини". Доки вони будуть "творити своє чорне протинародне діло?" - риторично запитує автор і тут же впевнено заявляє: "Ця машкара буде зірвана. Наш народ обдурити не можна". 10 квітня ця стаття була опублікована у київській газеті "Радянська Україна" (орган ЦК КП(б)У, Верховної Ради і Ради народних комісарів УРСР). Потім ця стаття вийшла окремою брошурою тиражем 20 тис. екземплярів. Проводилось її обговорення на різних зборах трудових колективів, ведучи нечувано брехливу акцію проти Української Гpеко-Католицької Церкви. Цю статтю можна вважати офіційним оголошенням війни проти УГКЦ. І тодішні священики це розуміли. Ось як згадує про це о.В.Юник, ЧСВВ: "Іду я одного дня вулицею міста і на таблиці оголошень бачу прибиту частину газети зі статтею "З хрестом чи з ножем". Читаю й червонію, самі безсоромні брехні. Не думаю, щоб хоч один правдивий українець погоджувався з виводами тої статті. Всі були обурені. Однак ми знали, що такі статті без причини не появляються"(Юник С. Останні дні Католицької Золочівщини // Світло. N8.-Торонто.-1961.-с.14.). Тепер відомо, що 11 квітня 1945 року пізнього вечора та вночі було заарештовано Митрополита Й.Сліпого, єпископів Никиту Будку та Миколу Чарнецького і 20 активних священиків. Інших єпископів також було "вилучено" в короткий час. А 14 квітня була оточена Духовна Семінарія. Було заарештовано священиків-викладачів, а теологів і семінаристів призовного віку насильно мобілізовано на військову службу. Але даремно я шукав повідомлень про ці події у газетах. Ні у львівській "Вільній Україні", ні у київській "Радянській Україні" про це нема ані згадки. Цікавим є те, що 11.04.1945 року у "Вільній Україні" було коротке повідомлення "Розмова тов.Сталіна з Патріархом Московським і всія Русі Олексієм". Повідомлялось, що відбулась вона 10.04.45 у присутності двох православних священнослужителів і тов.Молотова. Але, про що йшлося, не повідомляється. Як і не згадується, що відбувалося в ці дні з Церквою в Україні. А в цей час вже йшли масові арешти католицьких священиків. 7 липня 1945 р. у "Вільній Україні" появилась стаття К.Гуглистого (старшого наукового співробітника Інституту Історії України АН УРСР) "З історії боротьби українського народу проти церковної унії". Це публіцистична стаття, направлена проти Католицької Церкви взагалі. Лиш в кінці коротко згадано Митрополита Шептицького і про тогочасну церковну ситуацію, коли в час "вільного, щасливого, культурного життя ... частина уніатських священиків продовжують свою каїнову діяльність". Ця ж стаття з'явилася 8 липня 1945 року і у "Радянській Україні". Це ніби теоретичний супровід до тих масових арештів священиків, які відбувались потайки, без зайвого шуму, переважно вночі. Таємне планування ліквідації УГКЦ державними органами В той час, як відкрито державою робились лиш певні кроки до формування громадської думки, спрямованої проти УГКЦ, (як це описано в попередньому розділі), план її ліквідації був заздалегідь таємно розроблений. Це виявляється тепер, коли стали доступними архівні матеріали, які зберігалися під грифом "таємно" і "цілком таємно". Початком наступу на Українську Гpеко-Католицьку Церкву можна вважати події 1943 року, коли 4 вересня на дачі Сталіна в результаті розмови вождя з полковником державної безпеки Г.Карповим у присутності Берії і Маленкова було вирішено організувати при Раднаркомі Раду у справах Російської православної церкви. При цьому підкреслювалось, що "Рада самостійних рішень не приймає, а тільки доповідає про все уряду й отримує від нього вказівки по розв'язанню всіх питань, що стосуються церкви"(Білас І.Г. Репресивно-каральна система в Україні. 1917-1953.В 2 кн. К.1 - К.: Либідь-Військо України, 1994.- с.298.). Зразу ж було запрошено митрополитів Сергія, Алексія і Миколая до Кремля, і внаслідок цієї зустрічі РПЦ набула привілейованого становища в державі, а її ієрархи зобов'язувались служити Сталіну. Таким чином, Сталін добився "перетворення Московської патріархії на "державно-кишенькову", а церкви - на служницю великодержавних інтересів"(Там же, с.297.). Головою Ради у справах РПЦ при РНК СРСР став Карпов, а контроль за організацією роботи Ради Сталін доручив Молотову, який займав посаду заступника голови Раднаркому країни. Молотов роз'яснював: "уповноважених Рад у справах РПЦ насамперед призначати в областях, визволених від загарбників, а також у тих, де велика кількість церков; у визволених областях уповноважених призначати виключно з чекістів". При цьому запропонував зв'язатися з секретарем ЦК ВКП(б) Маленковим, оскільки питанням добору уповноважених Ради на місцях повинні були займатись обласні комітети партії(Там же, с.306.). Кадрові питання про призначення на посади духовенства РПЦ теж узгоджувались із партійним керівництвом. Зокрема, 19 січня 1944 р. Молотов дав Карпову вказівку "... з секретарем ЦК Компартії України Хрущовим узгодити питання про призначення нової особи екзархом України, замість митрополита Миколая"(Там же, с.307.). Інтерес кремлівських правителів до Української Церкви зростав у міру звільнення українських земель від фашистських загарбників. У звільнених областях Західної України в роботу активно включилися працівники Народного комісаріату державної безпеки УРСР. Свідченням цього є доповідна записка "Про становище уніатської або греко-католицької церкви і діяльність духовенства в період німецької окупації", яку було направлено на ім'я народного комісара державної безпеки 3-го рангу тов.Савченка начальником управління НКДБ Львівської області полковником держбезпеки Волошенком 17 вересня 1944 року(Державний архів Львівської області. Ф3, оп.1. Спр. 71. Л.4).У цій доповідній записці зроблено аналіз діяльності священиків УГКЦ від часу возз'єднання західних областей України з УРСР і під час німецької окупації. Дуже обурюють автора урочисті богослужіння, які відправляли українські священики по жертвах радянського терору. Наприклад, докладно описується таку подію, що відбулась 16 липня 1943 р. в м.Золочеві, організовану деканом В.Лиском (про якого буде йти мова у наступному розділі). Не залишилося поза увагою агентів держбезпеки вище духівництво УГКЦ. На всіх єпископів, що проживали у Львові, у довідці наведено вичерпні дані про їх освіту, посади, які вони займали і займають. Особливу увагу звернено на архієпископа Йосипа Сліпого. У доповідній записці зазначено, що він має багато наукових праць з філософії і богослов'я. Він характеризується як активний український націоналіст і антирадянськи настроєна людина. Далі подано характеристики єпископів М.Будки і М.Чарнецького та ряду священиків(Марущак М. Ліквідація УГКЦ - ідеологічна диверсія Москви проти визвольного руху на західноукраїнських землях // Державність N4.: Львів.- 1992.- с.31.). Потім ці дані послужили підставою для їх арешту. У записці повідомляється про розробку агентурної справи "Ходячі" і про окремих завербованих агентів-інформаторів Вишнякова, Галицького і Футуриста та кількох ново-завербованих, - і це все для "розробки уніатських священиків". Та найбільше уваги було приділено Митрополитові Андрею Шептицькому. В довідці на нього, під грифом "цілком таємно" наведено дуже цікаві і вичерпні дані про його життя і діяльність. При цьому акцентувалось на його надзвичайному авторитеті серед духовенства і віруючих: "Без перебільшення можна сказати, що такого безапеляційного авторитету і впливу не має ні один голова церковних течій в СРСР"(Державний архів Львівської області. Ф3, оп.1. Спр.71. Л.114.). Можливо саме це стримувало вище керівництво від негайної розправи з УГКЦ. Хоч воно добре усвідомлювало, що цю Церкву не вдасться зробити "кишеньковою", бо вона завжди підтримувала національно-визвольні змагання українського народу, була їх духовним натхненником. Та підготовка до її ліквідації велася постійно. Працівники держбезпеки фіксували все, що стосувалось Церкви, і докладно доповідали вищим партійним інстанціям. Наприклад, 9 листопада 1944 р. секретареві Львівського обкому КП(б)У Грушецькому було подано детальне спец повідомлення про похорон Митрополита Шептицького(Там же, Л.72). Як тільки у "Вільній Україні" появилась уже згадувана стаття В.Россовича (Галана) партійні організації проводили її "широке обговорення". І 13 квітня 1945 року Львівський обком партії надсилає на ім'я секретаря ЦК КП(б)У М.Хрущова інформацію про те, які настрої серед місцевого населення вона викликала. Наводились і висловлювання окремих людей. Наприклад, що магістр С.В.Щурат зауважив, що "більшовики не мають права втручатися в церковні справи, а підняті в статті питання носять провокаційний характер"(Там же Спр.212. Л.33). В кінці інформації робився висновок, "що стаття В.Россовича "З хрестом чи з ножем" завдала серйозного удару по престижу уніатської церкви"(Там же , Л34). Відразу ж після публікації статті В.Россовича розпочалися арешти духовенства, про що виконавці зараз же повідомляють в ЦК ВКП(б) Шамбергу та в ЦК КП(б)У Зленку. "По Львову і області було заарештовано 33 чоловіки - з них 1 митрополит, 2 єпископи, 20 священиків; оунівців, які мали тісний зв’язок з духовенством, - 4 особи"(Марущак М. Ліквідація УГКЦ - ідеологічна диверсія Москви проти визвольного руху на західноукраїнських землях // ДержавністьN4.: Львів.- 1992.- с.32.). До цього додавались детальні характеристики Митрополита Йосифа Сліпого, єпископів М.Будки та М.Чарнецького. Репресивні акції, що проводились в Україні проти УГКЦ, були виконанням інструкції, детально розробленої Карповим на розпорядження Молотова. Ця інструкція від 15 березня 1945 р. за N 58 на десяти сторінках машинописного тексту була подана Сталіну, Молотову і Берії. Сталін, ознайомившись з текстом, наклав резолюцію: "Товарищу Карпову. Со всеми мероприятиями согласен. И.Сталин"(Білас І.Г. Репресивно-каральна система в Україні. 1917-1953. В 2 кн. К.1 - К.: Либідь-Військо України, 1994.- с.310.). Це були заходи для відриву парохій Гpеко-Католицької Церкви від Ватикану і приєднання їх до РПЦ. Це був остаточний вирок УГКЦ. І репресивна державна машина взялася його виконувати. Створення і діяльність Одним із пунктів згаданої інструкції Карпова за N58 від 15 березня 1945 року було: "е) организовать внутри униатской церкви инициативную группу, которая должна будет декларативно заявить о разрыве с Ватиканом и призвать униатское духовенство к переходу в православие"(Там же.-с.312.). Отож, арештувавши Митрополита Йосифа Сліпого і весь католицький єпископат та нав'язуючи громадськості думку про шкідливість і ворожість "уніатської" Церкви, радянська влада приступила до виконання цього пункту. 15 квітня 1945р. уповноважений у справах РПЦ при Львівському облвиконкомі Вишневський у своїй довідці, яку він надіслав в обком КП(б)У повідомляв партійне керівництво, що настав час для активних дій(Державний архів Львівської області. Ф3, оп.1. Спр 439. Л.34.). Іван Білас у своєму дослідженні докладно описує, як, виконуючи розпорядження Карпова, полковник держбезпеки І.Полянський висилає відповідну інструкцію за N134 уповноваженому Ради у справах релігійних культів України І.Вільховому. Це було 18 травня 1945 року. І ось Вільховий після поїздки до Львова інформує І.Полянського про кандидатуру о.др.Гавриїла Костельника, пароха Преображенської Церкви у Львові, на голову необхідної ініціативної групи. При цьому, характеризуючи Костельника як впливову особу, особливу увагу приділялось тим його вчинкам і висловлюванням, які можна трактувати як антирадянські. Видно, розумілось, що добровільно о.Костельник на таку роль не згодиться і завчасу заготовлявся "компромат" для тиску на нього. Що цей тиск здійснювався,довідуємось із"Свідчення очевидця про т.зв. Львівський Собор"(Мартирологія українських церков. Т.ІІ. Українська Католицька Церква.- Торонто-Балтимор: Смолоскип.-1985.- с.254.). В ньому розповідається, що в часі арештів каноніків архикатедри Св.Юра був арештований і о.Костельник, але приблизно через тиждень вийшов із в'язниці. "Вистачило лиш тих пару днів, на нього. І щоб з Костельника - неустрашимого проповідника часів першої й початку другої окупацій - зробити страшливий інструмент для нищівного плану," - з болем пише очевидець. Крім о.Костельника до ініціативної групи - яку назвали "Ініціативна група по возз'єднанню греко-католицької церкви з православною церквою", увійшли о.др.Михайло Мельник від Перемиської єпархії і о.Антон Пельвецький від Станіславівської єпархії, примусова участь яких у цій групі підтверджується багатьма свідченнями, зібраними Інститутом Історії Церкви. 28 травня 1945 року "Ініціативна група" звернулася до уряду УРСР (тобто до РНК УРСР) з проханням про її затвердження, констатуючи при цьому відсутність влади у Гpеко-Католицькій Церкві. Санкцію на свою роботу "Ініціативна група" одержала 18 червня 1945 р. не від "державної влади", а від уповноваженого Ради у справах РПЦ при РНК УРСР П.Ходченка. Одночасно із зверненням "До Ради Народних Комісарів УРСР" "Ініціативна група" видала звернення "До всечесного греко-католицького духовенства в західних областях України", в якому гостро виступає проти унії, називаючи її "історичним пережитком" і заявляючи, що "Ініціативна група стоїть і стоятиме твердо на становищі щирого патріотизму до УРСР і всього Радянського Союзу, бо це диктат здорового розуму й українського серця"(Діяння Собору Гpеко-Католицької Церкви 8-10 березня 1946 року у Львові.- Львів. 1946.- с.18.). Завданням "Ініціативної групи" було "довести нашу греко-католицьку церкву до возз'єднання з усією всеруською православною церквою" та "клир і вірних освідомити в правильності нашого шляху, щоб не було зайвої боротьби і зайвих жертв"(Там же, с.19.). Перебуваючи сама під тиском державних органів, "Ініціативна група" намагалась примусити всіх українських католицьких священиків перейти на російське православ'я, своїми листами постійно погрожую чи їм позбавленням священичих прав. Наприклад, у листі до о.Євгена Дуткевича, пароха церкви Св.Петра і Павла, Костельник 3 березня 1946 р. писав: "Повідомляю Вас, що, оскільки до 5 ц.м. Ви не приступите до "Ініціативної групи", то від того дня не зможете правити Служби Божої ні в одній церкві, а одночасно втратите всі права пароха"(Мартирологія українських церков. Т.ІІ. Українська Католицька Церква /Торонто-Балтимор.: Смолоскип.-1985.- с.264.). Члени "Ініціативної групи" викликали до себе священиків своїх єпархій, особливо деканів, і переконували підписати православ'я. При цьому вони недвозначно пояснювали, що без їхньої довідки про перехід даного священика до Православної Церкви, його очікують репресії. Та все ж священики не хотіли зрікатись своєї віри. Передбачаючи, що католицькі священики не хотітимуть добровільно переходити на православ'я, П.Ходченко вимагав від членів групи: "В міру проведення обліку деканатів, парафій і монастирів греко-католицької церкви ініціативна група має надсилати до уповноваженого в справах Руської православної церкви при Раднаркомі УРСР списки всіх деканів, парохів і настоятелів монастирів, які відмовляються підлягати юрисдикції ініціативної групи греко-католицької церкви по возз'єднанню з православною церквою"(Діяння Собору Гpеко-Католицької Церкви 8-10 березня 1946 року у Львові.- Львів.- 1946.- с.20.). Виконуючи цю вимогу і подаючи такі списки в Раду у справах РПЦ, що була філією НКДБ, члени "Ініціативної групи" ставали співучасниками геноциду проти власного народу. Бо вже тоді було відомо, як поступало НКДБ з непокірними. Репресивні методи навертання католицьких священиків на православ'я 
"Ініціативна група", ініційована і насильно створена органами радянської влади, була офіційною ширмою, що мала створити вигляд законності ліквідації УГКЦ. Самим процесом цієї ліквідації керували державні репресивні органи, використовуючи свої методи. Якими були ці методи, найкраще довідуємось із свідчень самих католицьких священиків. Перші інформації про ліквідацію Української Католицької Церкви в Західній Україні та про так званий "Львівський собор" зібрав о.Василь Гриник, крилошанин Перемиської Катедральної Капітули. Документ цей, складений у Польщі 18 березня 1948 р., кілька років пізніше дійшов на Захід і зберігається в архіві Українського Католицького Університету. Автор зазначає, що метою його є "подати бодай який-такий звіт про нечуваний терор, з яким переводжено відоме возсоєдиненіє з більшовицько-православним блахманом в радянській частині Галичини"(Мартирологія українських церков. Т.ІІ. Українська Католицька Церква /Торонто-Балтимор.: Смолоскип.-1985.- с.245.). Подаючи події з Тернопільщини, які стосуються одного священика (прізвища якого з відомих причин не називає), автор підкреслює, що ці події є "характеристичні для більшовицької тактики". У Тернополі уповноваженою у справах релігії було призначено "якусь молоду дівчину, українку, Деремашко. Вона зовсім не визнавалась на церковних справах"(Там же, с246.).Однак, виконуючи наказ, збирала священиків на деканальні збори і настоювала на "виконанні наказу Сталіна і на зібранні деклярацій на возсоєдиненіє" від священиків греко-католиків. Переконувала, що воля Сталіна мусить бути виконана на 100%. Такі збори "кінчались усе повним неуспіхом панни Деремашко"(Там же, с.246.). І тому у вересні 1945 р. "православну місію" перебрало у свої руки НКДБ (яке автор порівнює з німецьким гестапо і польським Урядом Безпеки). Ось як о.В.Гриник описує методи НКДБ навернення священиків на православ'я: "Отже покликувано поодиноко, починаючи від старших - лявірувавших - щоб робити щерби в рядах духовенства. На столі, де приймали такого священика, лежали знаряддя тортур: щипці, ножиці, сокира і т.п. Коли священик не злякався, ставлено його під стіною і міряно револьвером, або і вистрілювано вліво, право від голови або понад неї. Але ті пострахи скоропостижної смерти не ламали священиків. Вони, звичайно, були готові радше згинути зараз, як виречися віри католицької. Зате многих ламали повільні тортури, правдиво пекельного помислу. Священика, що не злякався щипців,ані револьверу, кидано в темну, холодну пивницю, де була долівка бетонова. Сей бетон був попуканий, а з каналу під бетоном добувалися бруди і маса голодних щурів, які не давали в'язневі ані хвильки спокою, а як він перемучений сів або положився, щоб хвилину відпочити, щурі кидалися на нього і живого гризли. В такій келії не було ніякого відра уступового для полагодження фізичних потреб. Всі потреби полагоджувано на стіни і на долівку, з чого (разом з каналом під долівкою) воздух у келії був гірший як у самих уступових місцях. Надто, такому священикові-в'язневі, що відмовив підпису заяви на возсоєдиненіє, не давано по кілька днів за рядом ніякої їди, ні води. Ті і тим подібні тортури зламали деяких священників, і вони підписали заяви, потішаючи себе тим, що тільки назовні згодився на возсоєдиненіє, а внутрі лишився католиком, що "negatio fidei externa" є вправді гріхом, але не є апостазією і не потягає за собою клятви. Висповідається і знову буде все в порядку. Шукали собі викрутів і оправдання, бо ув'язнення священика за відмову підпису на признання "Ініціятивної групи" "ipso facto" потягало за собою конфіскату його цілого майна і сейчасне розграблення його, як також вивіз його самого (і цілої його родини окремо від нього) на Сибір. А мимо цього 150 священиків з Тернопільщини одної тільки ночі вивезено з Чортківської тюрми на Сибір, як про це оповідав з жалем один залізничник, що заладовував цих страдальців до потяга"(Там же, с.247.). Далі автор наводить приклади, як священики намагалися вдаватись до різних хитрощів, якось лавірувати, щоб і не підписати, і уникнути арешту. Але це все допомагало лиш на короткий час. До священиків, що бажали залишитись католиками, приставляли таємних шпигунів. Наприклад, за будинком о.Ратича, до якого приходили радитись священики, шпигував підкуплений жебрак. Його свідчення послужили як обтяжуючий матеріал для оскарження о.Ратича як бунтівника, ув'язнення його і вивезення на Сибір(Там же, с.251.). Взагалі, за кордоном неодноразово публікувались свідчення різних людей, що розповідали про нечувано жорстокі переслідування греко-католицьких священиків і ченців з метою змусити їх перейти на православ'я. Та найцікавішими і найбільш докладними є свідчення декана Золочівського о.Володимира Лиска, який він дає у своїх "Споминах", написаних у 1956-1963 рр., незадовго до його смерті. Ці "Спомини" надзвичайно унікальний та історично цінний документ. По-перше, автор їх був непересічною людиною. О.Лиско, здобувши найвищу теологічну освіту в університетах Львова та Інсбруку (Австрія) та написавши там докторат, проявив себе як ревний душпастир, активний громадський діяч і просвітитель, був автором численних богословських і публіцистичних праць. За свою діяльність два рази був арештований польською владою, запроторений у табір в Домб'є, звідки чудом врятувався. За відмову перейти на православ'я о.Лиско провів майже 10 років по радянських тюрмах і таборах Мордовії. По-друге, о.Лиско відзначався винятковою пам'яттю і раціональним мисленням. Його "Спогади" - це хронологічно послідовний життєпис, в якому висвітлюються всі сторони життя Української Церкви. Ось як описує о.Лиско початок того "навертання": "Одного дня, як я вже був в Жуличах, приїхало до мене двох військових старшин. Один з них представився як підполковник, а другий був представником обласного відділу для православної церкви. Спитали, чи я маю відозву Костельника. Я відповів, що чув про неї, але не маю. Він вийняв з кишені відозву, дав мені і сказав: "Прошу прочитати і до неї достосуватися". При цьому сказав зміст відозви і почав промовляти за православієм, мовляв, князь Володимир прийняв віру з Греції, отже - православну. Я усміхнувся і сказав: "Таж ви не признаєте віри, чому агітуєте за православієм?" Він не відповів. Потім вже пригрозив: "Митрополита нема (митрополит і всі крилошани були вже арештовані і вивезені), тож як декан ви є найвищою духовною владою в вашій церкві і ви будете відповідати, яку лінію візьмуть ваші священики, чи підуть за Костельником, чи проти правительства. Я відповів, що аж такої власті не маю, і за своїх священиків відповідати не можу, кожен має свою совість. А щодо мене, то я заявляю, що своєї віри не зміню. Зрештою, мені відомо, що в Совєтськім Союзі церква відділена від держави і кожному вільно визнавати свою віру. З моєї відповіді не були вдоволені. Через дві неділі прийшли знову і питали, чи я вже говорив зі священиками. Я відповів, що не говорив, бо мені треба було би поїхати до кожного з них, а це не легка справа. Вони поручили скли кати мені деканальну нараду, прочитати відозву Костельника, та повідомити, що кожний священик сказав. Я на це відповів, що конференцію скликати можу, але подавати, що хто говорив, не зобов'язуюсь: я можу чиюсь гадку невірно представити. Найкраще буде, коли ми приймемо рішення і кожний підпише. Я розіслав запрошення, з'їхалися всі священики. Я пояснив ціль наради і прочитав відозву Костельника, дану мені підполковником. По дискусії всі священики заявилися проти відозви Костельника." (Так навертали на православіє. Уривки із щоденника Володимира Лиска // За Вільну Україну.N 48(173).-Львів.-22 березня 1991р.). Вони одноголосно прийняли спільну заяву, в якій говорилось: "... по вислуханню відозви о.Костельника заявляємо, що: 1) думки у відозві є його особистим переконанням, з яким ми не згідні; 2) ми заявляємо, що стоїмо при своїй вірі, з якою ми звязані присягою; 3) до держави ми відносимося лояльно, бо держава забезпечує свободу совісті. За кілька днів, і то пізно вечером приїхав зі Золочева лейтенант Діденко, з’явився до мене і сказав, що мене взивають до району. "Чи я арештований?" - питаю. "Ні", - відповідає. "А чому так пізно?" - "Не знаю". - відповідає. Не було ради - треба було їхати. До Золочева приїхали ми по 12 годині ночі. В районній Раді чекала секретарка Шахаліда. Коли я з'явився, вона, ніби перепрошуючи, сказала: "Звиняйте, що так пізно Вас взиваємо, але є така справа: через два дні Костельник приїжджає до Золочева. Треба скликати священиків Золочівського деканату. Отже, нема часу. Запрошення завтра посланець доручить. Прошу лиш підписати." І подала вже готові запрошення підписані нею, щоб і я ще підписав. От таке то було скликання деканом на деканальну конференцію. І чи не ясно, хто під фірмою Костельника робив православну пропаганду?! Скінчивши справу запрошень, секретарка сказала: "Начальник МГБ просив, щоб Ви зайшли до нього. От солдат Вас запровадить." Мені неприємно зробилося: раз - північ, а, по-друге, до МГБ, але солдат чекає, і я йду. Варта спроваджує мене в кабінет начальника, і там відбувається така розмова: - Ви Лиско, декан ? - Так. - Костельника знаєте? - Знаю. - Приїзджає до Золочева, то мусите уважати, інакше Ви будете відповідати. - За кого? Я можу відповідати за себе, а кожний священик має свої літа і свою совість. - Но-но, много не розговорюйте, бо коли не підете за Костельником, то зігниєте ось тут, - і показав пальцем на підлогу (я вкоротці пізнав, що під підлогою є вязниця). - Це вже ваша річ, - відповів я і дуже огірчений вийшов. Я опинився серед ночі на вулицях міста... На означений день з'їхалися священики, а потім над'їхало авто, а з нього висіли Костельник і делегат обласного відділу по православній церкві Іванов. Прийшли, привіталися (а було це в домі о.пароха Плашовецького) і сіли за стіл. Костельник виглядав досить пригноблений, може, йому було неприємно, що приїхав в справах релігійних з МГБистом, а може знав, що Золочів не є його духа. Сів і почав промову. Промова млява, зміст її - повторення його відозви. По нім взяв слово Іванов. Повторив згрубша те, що сказав Костельник, а тоді спитав, хто з отців хоче в тій справі взяти слово. З цього знов можна було пізнати, що нараду веде Іванов, а не Костельник. Ніхто не озивався. Тоді я встав і сказав: "Я як найстарший віком і як декан хочу сказати, що ми кілька днів тому мали спільну нараду в тій справі і на ній винесли спільну заяву". І прочитав її. Іванов взяв від мене заяву і подав Костельникові. Той ще раз прочитав і каже: "Це василіанський дух". Певне, подумав, що це уклав о.Федорик, та помилився. Іванов спитав, хто це писав. Я відповів, що ми всі цю заяву ухвалили, а я переписав. Ще взяли слово двох чи трьох священиків в дусі заяви, дехто вів полеміку з висказами відозви Костельника. Іванов встав, взяв свою накидку, сказав: "я мушу вийти" і пішов. Ми думали, що він пішов спровадити міліцію так виглядало - і самі почали збиратися. При прощанні Костельник мовив: "Знаєш, Влодку, дотепер ми були приятелями, а відтепер будемо ворогами". "Коли так, то не з моєї причини". Ввійшла пані Плащовецька і просила на обід. Костельник лишився, а ми розійшлися до своїх домів." (Так навертали на православіє. Уривки із щоденника Володимира Лиска // За Вільну Україну.N 48(173).-Львів.-22 березня 1991р.). Через пару днів, у неділю, під час Служби Божої за о.Лиском приїхав лейтенант Діденко з чотирма солдатами. І о.Лиско був заарештований, як і більшість священиків Золочівського деканату. У своїх "Споминах" о.Лиско детально описує свою хресну дорогу, яку державні органи вистеляли брехнею і провокаціями, образами і катуваннями. До речі, насамперед о.Лиска помістили до підземелля, що було під будинком МГБ в Золочеві. Обставини перебування там були майже такі самі, як і у наведеному раніше описі о.В.Гриника. Це лише підтверджує однаковість методів репресивних органів щодо греко-католицьких священиків по всій Галичині. Подібні свідчення я отримав, беручи інтерв'ю у львівських стареньких священиків - о.Володимира Сеньківського, 1908 р.н. і о.Павла Брицького, 1912 р.н. Сотні аналогічних свідчень зібрано Інститутом Історії Церкви. Отже, приєднатись до Російської Православної Церкви змушував греко-католицьких священиків репресивний орган радянської держави НКВС. Спочатку їх намовляли і переконували, потім лякали і погрожували, а відтак застосовували арешти і катування, а також нерідко здійснювали терор щодо членів їхніх родин. Багато священиків не витримало такого жорстокого тиску і пристало до "Ініціативної групи по возз'єднанню греко-католицької церкви з російською православною церквою". Львівський Собор 1946 року 
Місія "Ініціативної групи" тривала майже цілий рік. І весь цей час тривали репресії органів НКВС і НКДБ щодо духовенства УГКЦ. Згідно з "Вісником" московської Патріархії, в 1945 і 1946 роках на російське православ'я перейшло 1111 українських католицьких священників. В той же час приблизно 1600 священиків були ув'язнені і кілька сот перейшли на нелегальний статус життя (Мартирологія українських церков. Т.ІІ. Українська Католицька Церква.- Торонто-Балтимор: Смолоскип, 1985.- с.74.). Коли вже робота "Ініціативної групи" завершувалась і можна було проводити Собор, спохопилися, що без участі в ньому єпископів такий собор буде недійсним. Тому 22 лютого 1946 р. делегація "Ініціативної групи" у складі 13 греко-католицьких священиків поїхала зі Львова до Києва, де вони перейшли на православ’я. 24 лютого православний митрополит Іоан висвятив на єпископа о.А.Пельвецького, а 25 лютого - о.М.Мельника. Оскільки о.Костельника не можна було висвятити на єпископа, тому що був одружений, то його нагороджено мітрою і жезлом. Собор назначено на 8-10 березея 1946 р. Однак це не надало канонічності Собору Гpеко-Католицької Церкви, як його іменували, бо скликали його священослужителі РПЦ. Та на це не звертали уваги служби держбезпеки. А що саме ці служби стоять за проведенням Собору 1946 року, тепер немає жодного сумніву. Головне керівництво про веденням Львівського Собору здійснювалось із Москви Головою Ради у справах РПЦ при РНК СРСР полковником Карповим Г.Г. Це наглядно доводять телеграми, які він слав у Київ і Львів у березневі дні 1946р. Їх наводить у своїй розвідці І.Білас(Білас І.Г. Репресивно-каральна система в Україні. 1917-1953. В 2 кн. К.1 - К.: Либідь-Військо України, 1994.- С.331.). У них давались розпорядження уповноваженому у справах РПЦ при РНК СРСР на Україні П.Ходченку, уповноваженому Ради у Львові Вишневському, а також присланому на цей час з Москви відповідальному працівникові у справах РПЦ Уткіну. При цьому Карпов наказує: "Период пятого-десятого марта звоните мне ежедневно". Про роль державних органів у проведені Собору теж красномовно свідчить і те, що для 225 делегатів Собору і 22 гостей із числа мирян завчасно зарезервували кращі готелі Львова: "Народна Гостиниця", "Європа" і "Бристоль", про запас підготували готель "Київ". Ходченко, Уткін і Вишневський подбали також і про безкоштовне (за рахунок держави) добірне харчування учасників Собору. Та найбільш показовим є свідчення очевидців про те, як були зібрані делегати на цей Собор. "Делегатів назначував райком партії, звичайно, після відповідної препарації", "з нього вимотували останні жили, щоб його зробити відповідно приготованим, щоб його "православ'я" було утверджено. Кожний делегат одержав квиток на проїзд залізницею до Львова й назад у "м'яких вагонах". - таке свідчення учасника Собору записав Ю.Герич (Мартирологія українських церков. Т.ІІ. Українська Католицька Церква.- Торонто-Балтимор: Смолоскип, 1985.- с.255.). А о.В.Гриник так описує доставляння делегатів на Собор органа ми НКДБ: "Щоб забезпечити собі участь духовенства на соборі, більшовики посилали самоходи на парохії. Зі самоходу висідали НКДБісти, заарештовували священика і відвозили до Львова до св.Юра, де відбувався синод. Там уже виходив комендант НКДБ і грав комедію. Сварив на своїх підчинених, що вони будьтоби його зле зрозуміли. Він не посилав їх арештувати священика і під штиками доставляти його на собор, а тільки для вигоди священика, запрошеного на собор, він вислав самохід, а для його безпеки - своїх підчинених. Серед перепрошувань уводив священика на собор, де він був німим статистом і свідком небувалого насилля та неправди"(Там же, с.252.). Немало подібних свідчень зібрав Інститут Історії Церкви. Наприклад, п.Сембратович Іван розповідає, що його батька, о.Мирослава Сембратовича, пароха с.Гнила Турківського району енкаведисти забрали прямо на дорозі, коли він їхав у сусіднє село молотити зерно. Посадили насильно в машину і привезли в Турку, де зібрали ще священиків. Звідти повезли всіх разом до Львова на Собор, незважаючи, що дехто, як о.Сембратович, був у робочому одязі. Повернувся о.Сембратович додому аж через тиждень. І весь цей тиждень родина мучилась невідомістю, думаючи, що отця арештували. Отже, збирання делегатів на Собор 1946 р. було виключно справою державних органів, особливо НКВД. З моменту прибуття до Львова і під час проведення з 8 по 10 березня 1946 року самого Собору всі його учасники були взяті під надійну охорону, що виключало будь-яке спілкування із сторонніми особами. Призидію Собору складали отці Г.Костельник, А.Пельвецький, М.Мельник; секретаріат Собору - отці Ю.Ванчицький і М.Павлосюк, яких, до речі, ніхто не обирав. Тобто, спрямовували роботу Собору виключно священики Російської Православної Церкви. Організатори і виконавці цього політичного спектаклю пильно стежили за тим, аби не відхилитися від сценарію. Але все проходило гладко, про що Уткін, Ходченко і Вишневський щоденно телеграфували Карпову: "... первый день прошел хорошо. Постановление принято единодушно. Уткин, Ходченко, Вышневский" (Білас І.Г. Репресивно-каральна система в Україні. 1917-1953. В 2 кн. К.1 - К.: Либідь-Військо України, 1994.- С.332.). У "Свідченні очевидця про т.зв. "Львівський Собор" (прізвище очевидця із зрозумілих причин не названо), детально описано перебіг Собору і особливо відзначено загальну пригніченість присутніх: "Малося якесь дике й несамовите враження. Не було це враження "великої історичної хвилі", про що стільки говорилося в доповідях, привітах, актах. Це було враження якогось небувалого похорону"(Мартирологія українських церков. Т.ІІ. Українська Католицька Церква.- Торонто-Балтимор: Смолоскип, 1985.- с.256.). Очевидець стверджує, що хоч за офіційними підрахунками делегатів було 216, насправді ж їх було значно менше, приблизно 140, "в пізніших повідомленнях, вже по "соборі", подавано між делегатами навіть таких священиків, які вже кілька місяців перед "собором" були небіщиками; деякі, що попали в список делегатів, під час "собору" сиділи у в'язниці"(Там же, с.255.). Отже, офіційні повідомлення були, мабуть, заготовлені заздалегідь і ніхто не звіряв їх з дійсністю. Як годилося, і голосування було одноголосним. Було прийнято постанову "Про ліквідацію Берестейської унії з 1596 р., про розрив з Ватиканом та про возз'єднання з Руською Православною Церквою". В ній говорилось, що "постановивши приєднатися до Руської Святої Православної Церкви, Собор вважає необхідним вислати в цій справі прохання до Його Святості Олексія, Патріярха Московського і всієї Руси, і про свої постанови повідомити Раднарком УРСР, а також Голову Ради в справах Руської Православної Церкви при Раді Народних Комісарів СРСР"(Діяння Собору Гpеко-Католицької Церкви 8-10 березня 1946 року. Збірник.- Львів: Видання президії собору, 1946.- с.127.). Також дякувалось "державним мужам Великого Радянського Союзу і Української Держави" за визволення "від національного і церковно-релігійного поневолення"(Там же, с.128.). Цим рішенням Собору 1946 року Гpеко-Католицька Церква перестала офіційно існувати. Саме цього домагалися спеціалісти з відомства, яке очолював Берія. Інші статті: |
Пошук по сайту Новини
|
|||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||
| Copyright ©2008-2011 Kupchyk v.2.3.1 |